Павло Петрович Коробчук - Кайфологія

ренесенс
коли я працював у одному з ресторанів швидкого харчування, доліковував туберкульоз, ночував у репетиційному гаражі, збивав до крові туалетні бачки, читав молитви у ванні, аскав бабло на Андріївському, носив у шкарпетках ножі, зустрічався з готками, говорив про відданість і пістолети, на піддашшях гуртожитків ловив птахів і давав їм імена, постійно у темряві плутаючи свій і їхні літаючі силуети, життя починалось безмежним і загадковим, як морська мілина. життя продовжувалося брудним і холодним, коли з бодуна вранці я виламував двері туалету в поїзді, кидався з Ратуші пляшками, влаштовував травесті-шоу, бив на фестивалі мужика у вишиванці, кохався в озері з наркоманкою, кидав одяг з балкона разом з вішаками, тижнями не вилазив з комп’ютерної гри, ламав руки за фінішем стометрівки, з голодухи збирав абрикоси на Трухановому, рятуючи сина нації, двадцять одну добу ночував у різних ліжках, закінчивши ліжком клініки, від розбитого кохання різав шкіряні перепонки між пальцями. зі зміною голосу змінюється і значення слів, і самі слова, тому все частіше ми мовчимо, уникаючи непорозумінь, і мовчимо, зазвичай, про результат, до якого веде цей час, що сплива – кайф не солодший, ніж біль після прожитих завдяки ньому прозрінь. остання репліка запам’ятовується, тому життя треба закінчувати достойно, навіть якщо усі ці події розстрілювали тебе, як мішень перехресну. сенс тривання і полягає в історіях, в тому числі – у перерахованих щойно, тож, не виведи нас із подій, але визволи нас від сенсу. пліч-о-пліч смерть-о-смерть
якби мені вміти носити обличчя а то прислухаюсь як дихають інші і сльози кусають як змії гримучі і кондори ніби кордони над тілом якби мені вміти носити події бо вчасність і влучність – гладенькі дельфіни і витерти з компасів приступи астми чи епілепсії сходинки нижче якби мені кліпати віями тиші триматись з тобою пліч-о-пліч смерть-о-смерть зізнавшись під дзеркалом як під присягою кохав би тебе за слину і за відчай