Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

сонячні промені, які ж ви сильні ліки! Я цілий день насолоджувалася чарівливістю прекрасного весільно-білого світу. А вночі я змила зі своєї душі порох у повітряній ванні з весняних сутінків. Я обрала для цього старовинну доріжку, що йде Чарівною Горою, через її усамітненість. Я щасливо крокувала нею, періодично зупиняючись, аби гарненько обміркувати якусь думку чи образ, які приходили до мене, немов крилаті духи. Потім я прокралася до просторих темних полів, де вивчала у свого бінокля зірки. Прийшовши туди, я почувалася так, неначе перенеслася на мільйони миль звідси, у блакитний ефір, і все знайоме мені оточення миттєво здалося мені далеким і чужим.

Але на небі була одна зоря, на яку я не дивилась. Це була Вега з сузір’я Ліри.

30 травня 19…

Цього вечора, коли я була саме на середині оповідання, тітка Елізабет сказала мені, аби я прополола грядку з цибулею. Тож я мусила відкласти своє перо і йти на город. Але щасливі ті люди, які можуть полоти цибулю і водночас міркувати про прекрасне. Це одна з благословенних здібностей — не завжди душею бути там, де працюють руки. Дякувати богам, що ми так уміємо — хто як не вони подарували нам цю можливість? Тож я полола цибулю, а в своїй уяві блукала Чумацьким Шляхом.

10 червня 19…

Минулої ночі ми з кузеном Джиммі почувалися катами. Ми й були ними. Вбивцями дітей!

Це була одна з тих весен, коли проростає рясно кленів. Здається, кожна насінина, потрапивши в землю, починає рости. Крихітні клени сотнями росли по всьому газону, садку та старому фруктовому саду. І, звісно ж, усі вони мали бути вирвані з корінням. Це ніколи не дозволить їм рости далі. Тож учора ми весь день виривали їх і почувалися перед ними такими винними й підлими… Милі крихітні дітки. Вони мали право рости — право вирости великими і величними крислатими деревами. Хто ми такі, щоб заперечувати це їхнє право? Я побачила в очах кузена Джиммі сльози через цю жорстоку необхідність.

«Я часом думаю, — прошепотів він, — що не можна забороняти будь-кому і будь-чому рости. Я так і не виріс — розумово».

А вночі мені наснився страшний сон, у якому мене переслідували тисячі обурених привидів молодих кленів. Вони юрмилися навкруг мене, смикали мене, били мене своїми гілками, душили мене своїм листям. Я прокинулася, задихаючись, ледве жива від страху, але з розкішним сюжетом для нового оповідання «Помста дерева».

15 червня 19…

Сьогодні я збирала полуницю поміж травами, що так солодко пахнуть, на вітряному узбережжі Чорноводдя. Люблю збирати полуницю. Це заняття має в собі якийсь присмак вічної юності. Боги певно збирали полуницю на далекому Олімпі, аж ніяк не принижуючи цим власної гідності. Королева а чи поет могли б схилитися до неї, хоча бідняк робить це значно гарніше, вправніше.

А ввечері я сиділа тут, у своїй милій старенькій кімнатці з моїми милими книгами, милими картинами та милим віконцем з рамою з гарненьких панелей. Я мріяла серед запашних м’яких літніх сутінків, наслухаючи, як у гайку Високого Джона перегукуються між собою вільшанки, а тополі боязко розмовляють про старі, давно забуті події.

Зрештою, світ, у якому ми живемо, непоганий, і люди в ньому теж непогані. Навіть Емілія Берд Стар буває місцями досить милою. Не такою фальшивою, легковажною й невдячною збоченкою, якою вона себе вважає у хвилини відчаю. Не такою самотньою й усіма забутою божевільною, якою вона себе уявляє в білі ночі. Не такою невдахою, якою з гіркотою себе бачить, коли три її рукописи поспіль успішно відхиляють. І не такою боягузкою, якою почувається, думаючи про те, що у липні Фредерик Кент приїде до Чорноводдя.

Розділ 13
Повернення давніх друзів

Емілі читала дивовижного вірша Еліс Мейнел «Лист від дівчини собі старій» у своїй кімнаті біля вікна і задумливо міркувала над пророцтвами цього твору. Аж раптом вона почула… Знадвору на старий сад Місячного Серпа спадали сутінки, і просто крізь них із гайка Високого Джона долинали дві високі ноти й одна довга низька. Це був добре відомий їй посвист Тедді — старий-старий посвист, яким він так часто кликав її у сутінках колись давно.

Емілі й не помітила, як книга вислизнула з її рук на підлогу. Вона зблідла і звелась на рівні ноги, її очі широко розплющились у темряві. Його не чекали раніше наступного тижня, хоч Ільза й приїхала вже тієї ночі. Чи могла вона помилятися? Чи могло їй це примаритись? Можливо, це вільшанка…

Це повторилося. Вона знала, як знала і попереднього разу, що це свистів Тедді. У цілому світі не було звука, подібного до цього. І як же давно вона його не чула… Він був тут, чекав на неї, кликав її. Чи має вона йти? Вона нечутно розсміялася. Йти? Вона не мала вибору. Вона мусить іти. Гордість не втримала її, а гіркий спогад про ніч, у яку вона чекала його поклику і так і не почула його, не зміг зупинити її квапливих кроків. Страх, сором — усе було забуто у шаленому екстазі цієї миті. Не лишаючи собі часу на згадку про те, що вона Мурреївського роду, вона тільки глянула у дзеркало, щоб переконатися, що її крепова сукня кольору слонової кістки дуже їй пасує — як же їй поталанило, що саме сьогодні вона вдягла саме цю сукню! Вона злетіла сходами донизу та вибігла у сад. Він стояв під прекрасними темними ялинами, з-під яких стежка тікала ген у гайок Високого Джона, простоволосий, усміхнений.

— Тедді…

— Емілі…

Її долоні були в його, її очі сяяли, відбиваючись у його очах. Юність повернулася до неї: усе те, що зачарувало її колись, зараз знову творило свою магію. Знову разом після стількох невеселих років відчуженості й самотності. Більше не було місця ні бентезі, ані жорстокості, а страх змін уже не мав жодного сенсу. Вони знову могли бути разом, як у дитинстві. Але в дитинстві