Ганс Георг Гадамер - Вірш і розмова

слушну відповідь на питання. Крім Платона, практично жодному іншому філософові не вдалося написати добрий діалог. Хоча спроби тривають, і це цілком зрозуміло. Мабуть, така вже особливість духу, щоб міркування відбувалося у формі питань і відповідей. Розмірковування Платона можна сміливо назвати розмовою душі з собою самою. Під час такої розмови ми самі собі робимо пропозиції, приймаємо їх або відкидаємо. Це стосується розмови з іншим, яка триває доти, доки не знаходимо спільної мови і не досягаємо порозуміння (власне порозуміння, а не конче згоди). Таке важко змалювати чи записати, а вигадати — поготів. Перебіг арґументації майже завжди опиняється на передньому плані, відтискаючи партнерів, які беруть участь у розмові, і перетворюючи їх на звичайнісіньких мовців, які обмінюються репліками. Зрештою, оповісти можна про все, і, наприклад, драматург, мов жоден інший, вміє і мусить вміти кшталтувати перебіг розмови. До його послуг не лише магія сцени, яка неодмінно стає в пригоді, допомагаючи перетворити виставу на жваве дійство. Навіть без такої допомоги розмова, що точиться між дійовими особами, вплітається в дію у вигляді обміну репліками. Одначе там, де слова ословлюють голі арґументи і де смисл розмови шукається в простому обміні репліками, ніколи не буде тексту. Як далеко ми відійшли від вірша! «Вірш» означає «диктовання». Як побачимо, саме так і є. На основі своєї фіксованости і повторюваности слово, виловлене з пам’яті, диктує, що називається, точний текст, на який слід налаштуватися і слухати. Маємо цілком інші стосунки, які існують між мовою і твором. Твір — то, як правило, пізніша фіксація живого мовлення. А вірш — то більш або менш удала спроба вимусити текст на таке мовлення, на яке заздалегідь налаштовані ми, читачі. Вірш і розмова — наче дві крайнощі. Віршеві вготоване літературне тутбуття, розмова користає прихильністю минущого моменту. Проте обидвоє ословлюють смисл.

Перш ніж нав’язати розмову з віршами Ернста Майстера, необхідно сказати кільканадцять слів про становище лірики в сучасному світі. Нехай це буде моєю тезою: Ми живемо в добу семантичної поезії. Ми давно вже не живемо у світі, в якому саґа, міф, історія месіанства чи давні перекази творили наше видноколо, яке ми пізнавали у слові. Одночасно зі спільністю змісту, коли варто було лише натякнути, і кожний відразу знав, про що мова, вірш розпрощався з риторикою і набором її традиційних формул і фраз. Залишаються семантичні єдності, різноякі і різноликі, різносмислі і розсіяні. Деріда називав це dissОmination, себто розпорошеністю. У вірші з’являється цілком самостійна напруга. Здається, буцім очуження мови змагається з дедалі дужчим відчуженнням людини від світу природи (моторів гуркіт гримотить у вікна: церковні дзвони світу індустрії?).

Втім, якщо ми прагнемо порозумітися, що таке вірш, то, гадаю, мусимо шукати спільність у розмаїтті. Маємо, як завше, разючий філософський забобон, характерний, зрештою, для кожної людини, мовляв, хай там як, а нас, людей, пов’язує розум, мова і мислення. Ми живемо у світі фраґментів і мовних уламків, причому завдання поета незмінне: зберігати єдність мовлення. Вірш — містилище смислу, навіть якщо насправді він містить самі смислові фраґменти. Питання про єдність смислу — найсуттєвіше питання, на яке вірш дає відповідь.

Танцюючи від цього, ми враз збагнемо внутрішній зв’язок між віршем і розмовою. Вірш єднає всіх навколо власного смислу. Розмова також спрямована на порозуміння між партнерами, між їхніми репліками, між оповіддю і відповіддю — навіть якщо такому порозумінню заважає гуркіт моторів. Моя доповідь — то також спроба нав’язати розмову. Можуть закинути: хіба виправдане таке мовлення сьогодні? Чи є взагалі зараз смисл у сподіванні на порозуміння з метою досягнення смислу? Нинішні теоретики не схвалюють такого мовлення. Красні мистецтва вже не красні, і пошуки смислу ведуть до метафізики явности пріч од часу і мислення.

Тривання мого мовлення зобов’язує мене наперед припускати в тому, що я оце кажу, смисл, і вимагати цього від інших. Але знову можуть закинути: який смисл? А що воно таке, смисл? Смисл — це не загальноприступна цілість, щодо якої між нами існує повне порозуміння, не такий собі світ смислу потойбіч від дійсности, не якесь там платонічне потойсвіття, кінець якого провістив Ніцше. Смисл, принаймні так навчає нас мова, — то спрямівний смисл. Ми дивимося в одному напрямку, подібно до того, як в одному напрямку обертається стрілка годинника. Тож коли нам щось кажуть, ми починаємо рухатися в напрямку до смислу. Вірш і розмова — форми такого смислування. Ми розуміємо вірш, але його вислів цим аж ніяк не вичерпується. Між нами відбувається розмова. Розмова душі з собою не закінчується ніколи.

Я спробую підтвердити свої міркування на прикладі вибраних рядків з віршів Ернста Майстера. Почну такою строфою:

Грай зі словами, вони

кличуть тебе, лукаві

сестри, тебе по той

бік від зачать,

птахоголосі.

У цих рядках поет заохочує сам себе до семантичних свобод. Рядки кажуть, що слова володіють неабияким лукавством — знаннями, вслід за якими належить іти. Слова просто є, їх ніхто не зачинає. Саме тому вони наче люб’язно запрошують іти за ними. Слова немов пташині голоси. Вони дарують нерозривну єдність смислу і звучання, і як пташиний спів лине вслід за собою, так само вірші перебувають потойбіч від усього наробленого і надуманого. Слова промовляють, і їхнє мовлення — наче пташині голоси.

Послухаймо інший вірш:

Усе ще

вірю я:

існує

право склепіння,

вигнена правда

простору.

Вигнена оком,

нескінченність,

небесна,

що гне залізо,

волю, вмирущість

бути Богом.

Вже перші слова вірша «Усе ще» вказують на скрутну ситуацію людини, яка живе у світі, де прямий шлях до чітко поставленої мети вважають єдино правильним. В цьому нас переконують невпинні потоки інформації. Про це свідчить наша буденна мова і мова машинна, яку ми чуємо дедалі частіше. На кожного чатує спокуса повірити в негнучкість власної волі. І не один поет її бачить. «Я», котре мовить, наперекір усім закидам впевнене в існуванні вигненої правди простору. Вірш називає її правдою простору, і ми не можемо при цьому не згадати церковних склепінь, які вистояли всупереч усьому.

Про це йдеться у другій строфі. «Вигнена оком» — око, яке, так би мовити, рухається услід за дугою склепіння, торкається до нескінченної округлости кола. Такий рух не знає ні початку, ні кінця. Коло віддавна символізує рух без початку і без кінця: так обертаються небесні сузір’я. Про досвід округлої нескінченности мовиться: «що гне залізо, // волю». Адже не може бути, щоб міцна, наче залізо, прямолінійність волі нітрохи не гнулася. Колування вигненої істини простору