Леся Українка - Том 5

мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.

«Той, що греблі рве»

(з укритою насмішкою)

Тоді я в морі, діду.

Мене на поміч кличе Океан, щоб не спило і в нього чашу сонце.

Як цар морський покличе — треба слухать.

На те є служба,— сам здоровий знаєш.

Водяник

Еге ж, тоді ти в морі... А мені, якби не помагав мій друг одвічний, мій щирий приятель осінній дощик, прийшлось би згинуть з парою!

«Той, що греблі рве» незамітио ховається в воду.

Русалка

Татусю!

не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода.

Водяник

Яка ти мудра!

Іди на дно! Доволі тут базікать!

Русалка

Та зараз, тату! Вже ж його немає.

Я розчешу поплутаний сікняг.

(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне

ЗІЛЛЯ.)

Водяник

Ну, розчеши, я сам люблю порядок.

Чеши, чеши, я тута підожду, поки скінчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рівненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвіт.

Русалка

Добре, тату.

Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.

«Той, що греблі рве»

(виринувши, стиха до Русалки)

Сховайся за вербою!

Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.

Поплинемо з тобою ген на розтоки, під бистрії лотоки, зірвемо греблю рівну, утопим мельниківну!

(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється

і скрикує.)

Русалка

Ой, зачепилася за дуб торішній!

Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.

Водяник

То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок!

Поскаржуся я матері твоїй,

Метелиці Гірській, то начувайся!

«Той, що греблі рве»

(з реготом)

Поки що буде, я ще нагуляюсь!

Прощай, Русалонько, сповняй коновки! (Кидається в лісовий струмок і зникає.)

Водяник (до Русалки)

Іди на дно! Не смій мені зринати три ночі місячні поверх води!

Русалка

(пручаючись)

З якого часу тут русалки стали невільницями в озері? Я — вільна!

Я вільна, як вода!

«Лісова пісня».

Сторінка чорнового автографа. 1911.

«Лісова пісня». Обкладинка видання 1914 р.

Водяник

В моїй обладі вода повинна знати береги.

Іди на дно!

Русалка Не хочу!

Водяник

А, не хочеш?

Віддай сюди вінець перловий!

Русалка

Ні!

то дарував мені морський царенко.

Водяник

Тобі вінця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе «Той, що в скалі сидить».

Русалка

(з жахом)

Ні, любий тату,

я буду слухатись!

Водяник

То йди на дно.

Русалка (поволі опускаючися в воду)

Я йду, я йду... А бавитися можна з рибалкою?

Водяник

Та вже ж, про мене, бався.

Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.

Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.

Таж він тебе занапастив би тільки, потяг би по колючому ложиську

струмочка лісового, біле тіло понівечив та й кинув би самотню десь на безвідді.

Русалка

Але ж він вродливий!

Водяник Ти знов своєї?!

Русалка

Ні, ні, ні! Я йду!

(Поринає.)

Водяник (поглядаючи вгору)

Уже весняне сонце припікає...

Ху, душно як! Прохолодитись треба.

(Поринає й собі.)

ДІЯ І

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.

З лісу на прогалину виходять: дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапкп-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки: свити вік не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.

Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев

Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Лукаш

Та я хотів собі сопілку втяти,— хороший тута вельми очерет.

Лев

Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Л у к а ш

Ну, скільки ж їх? — калипова, вербова та липова,— ото й усі. А треба ще й очеретяну собі зробити,— та лепсько грає!

Лев

Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лісу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.

Л у к а ш

Та як же будемо сидіти тута?

Таж люди кажуть — тут непевне місце...

Лев

То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, та й не приступиться ніяка сила,..

Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не став видко за вербами.

Русалка (випливає на берег і кричить)

Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!

Лісовик

(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)

Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка

Там хлопець

на дудки ріже очерет!

Лісовик

Овва!

Коби всії біди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати,— я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.

Русалка

Ой леле! хижу?

То се тут люди будуть? Ой ті люди з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу! я не терплю солом’яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнів, як прийдуть!

Лісовик

Стій! — не квапся.

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель. То він на жарт осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба, що стільки бачив наших рад і танців, і лісових великих таємниць.

Вже німці міряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками — і ледве що стікло. Давали гроші, таляри биті, людям