Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

Звертаючись до своїх підлеглих, він кивнув головою на двері й наказав:

— Одведіть його в управління поліції до інспектора Kappe, хай він зніме відбиток пальців і перевірить в архівах!

В цю мить у відчинені двері ввійшов Тербовен. За ним показалися Гофстраат і Роньяр.

Поліцейські з арештованим відступили вбік.

— Добрий вечір, пане Альтман! Отже, сьогодні ми з вами зустрічаємося втретє!

Петер здивовано зупинився. Його погляд упав на арештованого. Зацікавлений, він підступив до нього ближче.

— О, а це хто тут у вас? — вражено спитав він, допитливим поглядом вивчаючи риси обличчя незнайомця: де він його бачив?

Альтман встав і підійшов ближче.

— Це шофер Нево. Ви його знаєте?

Він привітався з прибулими, і Роньяр одразу ж запитав:

— Це і є винуватець замаху?

Петер обернувся і глянув на комісара:

— Я впізнаю його. Це мій знайомий по Марієнстраде, що хотів скинути мене в канал.

— Так, так, — сказав здивовано комісар, — спритного молодчика ми спіймали.

В його голосі відчувалося задоволення. Він кивнув поліцейським, і ті вивели шофера. Проходячи повз адвоката, арештований зустрівся з ним поглядом і раптом здригнувся.

— Бронк! — покликав комісар. — Будь ласка, принесіть сюди той підривний заряд! Але будьте обережні.

Той вийшов і повернувся з великим коричньовим портфелем, з якого звисав ізольований дріт. Він поклав портфель своєму начальникові на письмовий стіл.

— Давайте роздивимось ближче цю бомбочку, — звернувся Альтман до присутніх.

Зацікавившись, Тербовен узяв дротинку, що звисала з портфеля, і сказав задумливо:

— Це схоже на антену…

Комісар запитливо глянув на нього. Тимчасом Петер відкрив портфель і обережно вийняв звідти велику важку бляшанку.

— Дивіться, я вгадав! — вигукнув він, показуючи на трубчастий ізолятор, через який була введена дротинка. — Антена!

Комісар інстинктивно відступив назад.

— От тобі й маєш! Та цю машинку можна пустити в хід по радіо, і вона може вибухнути кожну мить!

— Швидше за діло! — гукнув Петер. — Треба негайно вивести з ладу приймач!

Збігавши в лабораторію, він приніс викрутку, миттю вивернув кілька гвинтиків і зняв кришку бляшанки. Зацікавлені присутні знову підійшли ближче й нахилились над коробкою. Петер одним спритним рухом вирвав звідти маленьку батарейку.

— От так, тепер нема нічого небезпечного. Приймач уже не працює.

Мимоволі всі полегшено зітхнули. Петер показував пальцем всередину коробки й пояснював:

— Бачите, ось тут зліва — приймач. Він приводить в рух запальник. А оце, на обох кінцях вилки, вибуховий заряд.

— Оці два кусочки і є вибухівка? — спитав здивований редактор.

Усміхнувшись, Петер підвів голову:

— Ви не помиляєтесь, пане Роньяр! Якщо ці два кусочки зійдуться докупи, від вас нічого не лишиться.

Тепер, коли небезпека була усунута, всі знову повеселішали. В кімнаті, перебиваючи один одного, лунали голоси:

— То ця речовина, певно, уран?

— Що це таке, не дослідивши, сказати важко. Але немає сумніву, що це атомний заряд.

— Ото був би вибух так вибух!

— Від цього будинку мало що залишилося б!

Альтман перший подумав про те, щоб продовжити розслідування.

— Тепер лишилося ще знайти передавач, який мав привести в дію цю бомбу.

Роньяр якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя і раптом вигукнув:

— В автомашині!

Комісар збагнув не одразу.

— В машині Нево! Адже той суб'єкт був його шофером. Я готовий побитися об заклад, що машина стоїть десь тут поблизу.

— Шановний Роньяр, ви просто другий Шерлок Холмс! — іронічно зауважив Гофстраат.

— Без жартів, панове, — підтримав редактора Альтман. — Можливо, так воно і є, як гадає пан Роньяр.

— Великий чорний лімузин, — запально продовжував редактор, — американського виробництва, марки «Лінкольн».

— Ми зараз це з'ясуємо! — Комісар зняв телефонну трубку і дав вказівку розшукати машину. Знову поклавши трубку, він звернувся до Петера:

— Я дав розпорядження охороняти будинок і надалі. Цілком можливо, що ще будуть спроби вивести з ладу телевізійний апарат.

Петер запросив присутніх зайти з ним до лабораторії. Комісар зупинився перед багажними ящиками, що були вже виставлені в коридор.

— Між іншим, пане Тербовен, на ящиках стоїть напис «Нью-Йорк». Але ж той квиток на пароплав, що тоді загубив шофер Нево, був до Веракрус?

Петер підтвердив.

— Так от я й думаю, — продовжував Альтман. — Від Веракрус недалеко до Юкатану. Може, шофер мав якесь доручення на Юкатані? — Подумавши якусь мить, він перевів погляд на Петера: — Скажіть, хто знав про те, що ви збираєтесь поїхати на Юкатан?

— Ви вважаєте… — здивовано підвів брови Петер.

Альтман кивнув і, заходячи в лабораторію, додав:

— Але ж ви могли мати такий намір.

Гофстраат і Роньяр уже завели розмову з асистентом університету доктором Бальє і двома його помічниками. Петер підійшов до них. На телевізійному екрані чітко вимальовувались руїни міста в незайманому лісі.

— Ну, що тут видно, шановний колего?

— Пан професор саме працює біля однієї великої споруди. Кілька робітників допомагають йому. А доктор Нево он там, біля намету, — відповів Бальє і вказав олівцем на людину в білому тропічному костюмі, що сиділа за похідним столиком біля намету.

Роньяр нахилився вперед, щоб краще розгледіти:

— Там дуже важко впізнати людей; вони занадто маленькі.

Бальє повернувся до нього:

— Як тільки професор і його асистент сходяться докупи, я збільшую зображення, щоб краще було видно деталі. А так я не випускаю з поля зору і пана професора і доктора Нево.

— Чи думав колись ваш батько про те, — задумливо сказав Гофстраат, — що нам доведеться з допомогою його апарата розшукувати його самого в цих одвічних лісах Центральної Америки, намагаючись дізнатися, яка доля спіткала його.

Всі, замислившись, дивилися на мерехтливе зображення на екрані телевізора.

Син винахідника трохи стурбовано промовив:

— Сподіватимемось, що апарат витримає. Тоді завтра чи післязавтра все з'ясується.

Доктор Бальє обернувся до нього:

— Шановний колего, у мене є ще одне запитання: коли зник ваш батько — вдень чи вночі?

— Мій батько пішов у руїни й не повернувся звідти. І тільки ввечері його почали розшукувати.

24

За скляними стінками ліфта, що мчався вгору, шугали світлі, невиразні тіні. Одягнений в темносиній формений костюм бой монотонно викрикував номери поверхів. Зараз він зупинився на двадцятому. Ввійшов мулат у старомодному, жорсткому чорному капелюсі овальної форми. Ліфт знову рушив і помчав наверх. Яскраво освітлений номер поверху ковзнув униз.

Крім боя і нового пасажира, в ліфті ще стояла дама в чорній хутряній шубі, якийсь чоловік у потертому піджаку, з старим портфелем у руках, певно канцелярський службовець, і ще один чоловік, що, заглибившись у свої думки, втупився очима в одну точку. В останній момент — бой уже поклав руку на вимикач — він вийшов на тридцятому поверсі. Виходячи,