Анрі Шарр'єр - Метелик

він навідувався до човна, де, як мені сказали, вже зібралися роззяви. Все в човні на місці. Озираючи човен, допитливі побачили під стерном інкрустовану кулю, хтось із них попросив у нього дозволу зірвати її як сувенір. Матюрет відповів йому: «Капітан, капітан». Індієць зрозумів: дозволу треба питати в капітана.

— Чому ви не випускаєте на волю черепах? — цікавиться він.

— Ви маєте черепах? — питає дівчина. — Ходімо подивимося!

Ми йдемо до човна. По дорозі чарівна маленька індійка бере мене за руку. «Добрий день», — кажуть ці такі строкаті люди. Я виймаю з човна двох черепах.

— Що будемо робити з ними? Викинемо в море? А може, якщо ви цього бажаєте, пустимо їх у ваш садок?

— Справді, в нашому басейні морська вода. Пустимо їх у цей басейн, таким чином я матиму сувенір від вас. Ось так.

Я роздаю людям, котрі оточили нас, усе, що маємо в човні, за винятком компаса, тютюну, барильця, ножа, мачете, сокири, покривал та револьвера, який сховав під одне з покривал, — ніхто його не побачив.

О п’ятій приїздить містер Бауен.

— Панове, все залагоджено. Я сам повезу вас до столиці. Спершу покладемо в лікарню пораненого, а тоді поїдемо до готелю.

Ми садовимо Клузйо на заднє сидіння. Я саме дякую дівчині за гостинність, коли до нас підходить з валізою в руці її мати.

— Тут дещо з одягу мого чоловіка, візьміть. Ми даємо вам це від щирого серця.

Що відповісти на таку людську доброту?

— Дякуємо, щиро дякуємо!

І ми сідаємо в автомобіль, у якому кермо не ліворуч, а праворуч.

О шостій прибуваємо до лікарні. Вона називається Сен-Джордж. Санітари несуть Клузйо на ношах до палати, де на ліжку сидить індієць. Приходить лікар, тисне руку містерові Бауену, потім усім нам. По-французькому він не говорить. Нам перекладають його слова про те, що Клузйо добре лікуватимуть і що ми зможемо будь-коли його провідувати. В автомобілі містера Бауена ми їдемо через усе місто. Воно зачаровує нас сяйвом фар безлічі машин та велосипедів. Тротуарами цього міста, збудованого переважно з дерева, ходять поруч білі, негри, жовтошкірі, індійці, китайці. Нарешті приїздимо до готелю Армії спасіння, перший поверх якого цегляний, а решта все дерев’яне. Готель стоїть на залитій сонцем площі, в кінці якої видно вивіску: «Рибний базар». Нас зустрічає комендант Армії спасіння разом з усім своїм штатом, який складається з жінок'і чоловіків. Він трохи говорить по-французькому, а дехто з його людей звертається до нас по-англійському, і хоч ми нічого не розуміємо, але здогадуємося, що вони кажуть щось дуже приємне, бо з їхніх облич не сходить усмішка, а очі в них привітні-привітні.

Нає ведуть на третій поверх до номера з трьома ліжками— третє займе Клузйо, коли повернеться з лікарні. У номері є ванна кімната, де для нас наготовлено мило й рушники. Показавши нам усе це, комендант каже:

— Якщо хочете їсти, то запам’ятайте: вечеряємо ми всі разом о сьомій годині, тобто за півгодини.

— Ні, дякуємо, ми не голодні.

— А як хочете прогулятися до міста, то ось вам два антільські долари на каву, чай або морозиво. Тільки не заблукайте! Коли шукатимете дорогу назад, то питайте: «Salvation Army, please?»[10]

Через дві хвилини ми вже на вулиці, йдемо по хіднику, штовхаємося поміж людей, ніхто на нас не дивиться, навіть не звертає уваги, ми вільно дихаємо, втішаючись своїми першими кроками в цьому місті. Ця велика довіра до нас, внаслідок якої нас вільно відпустили в таке велике місто, додає нам сили й віри в самих себе, а також допомагає усвідомити, що ми ніяк не повинні зрадити цю довіру. Ми з Матюретом повільно йдемо посеред натовпу. Нам доводиться розштовхувати людей ліктями, нас теж відштовхують, ми зливаємося з юрбою воєдино. Заходимо до бару й замовляємо пива. Це дуже просто зробити: «Two beers, please», еге ж, це так природно. Одначе, попри все, нам стає ніяково, коли одна кулі з мушлею в ніздрі, обслуживши нас, каже:

— Half a dollar, sir.[11]

Її білозуба усмішка, великі темно-лілові очі з ледь помітними зморшками в кутиках, смолянисто-чорне волосся, що спадає їй на плечі, напіввідкритий корсаж, з якого визирають її такі гарні перса, — все це, таке природне для всіх, нам видається фантастично феєричним. Ой, Метелику, це неправда, це не може бути правдою, що так швидко ти, живий мрець, довічний каторжанин, стаєш вільною людиною!

Матюрет розраховується, в нього лишається тільки півдолара. Пиво дуже свіже, й він каже мені:

— Вип'ємо ще?

Мені здається, що цього не слід робити.

— Ну що ти, Матюрете, ти лише якусь годину на справжній волі й уже хочеш напитися.

— О Метелику, прошу тебе, не перебільшуй! Між випитими двома кухлями пива й тим, щоб напитися, є велика різниця.

— Може, ти маєш рацію, але я вважаю, що куди пристойніше буде не накидатися на утіхи, які нам пропонує нагода. Гадаю, треба їх куштувати по краплі, а не жлуктити кухлями. Передусім ці гроші не наші.

— Так, правда, ти маєш слушність. Вчитимемося куштувати волю піпетками, так буде достойніше.

Ми спускаємося до міста широкою Уотерз-стріт — головним бульваром, що перетинає столицю з краю в край. Самі не помічаємо того, як нас зачаровують трамваї, запряжені у візочки віслюки, автомобілі, рекламні вогні кінотеатрів і пивничок, очі молодих негритянок та індійок, що з усмішками дивляться на нас. Несамохіть ми опиняємося в порту. Перед нами виростають осяяні світлом кораблі — туристські з чарівними назвами «Панама», «Лос-Анджелес», «Бостон» і «Квебек», вантажні «Гамбург», «Амстердам», «Лондон». А з другого боку вздовж причалу тягнуться, горнучись один до одного, бари, кабаре, ресторани. В них повно чоловіків і жінок, вони п’ють, співають, голосно про щось сперечаються. Я теж вливаюся в цю юрбу, може, трохи грубувату, зате сповнену життя. Виставлені у вітрині на терасі якогось бару устриці, морські їжаки, раки, мідії та всілякі тропічні плоди не лишають байдужими нікого з перехожих. Людей ваблять до себе накриті скатертинами в біло-червону клітку столи, більшість з яких уже зайняті. Та ще дужче принаджують дівчата з брунатною шкірою і тонкими рисами — зовсім не схожі на негрів мулатки, в корсажах усіх кольорів і з глибокими викотами. Я підходжу до однієї з них, питаю:

— French money good?… — І показую їй тисячофранкову банкноту.

— Yes. I change for you.

— Ок[12].

Вона бере банкноту й зникає в заповненій людьми залі. Потім повертається й каже:

— Come here[13]. — Тоді веде мене до каси, де сидить китаєць.

— Ви француз?

— Так.