Анрі Шарр'єр - Метелик

— Так.

— Усі на антільські долари?

— Так.

— Ваш паспорт.

— У мене його нема.

— Матроське посвідчення.

— Теж нема.

— Іммігрантські папери.

— І їх нема.

— Гаразд.

Китаєць шепоче кілька слів дівчині, та дивиться в залу, підходить до якогось чолов’яги, — він схожий на моряка, в безкозирці з золотою нашивкою та якірцем, — і веде його до каси. Китаєць каже йому:

— Дай своє посвідчення.

— Ось воно.

І китаєць заповнює картку на обмін тисячі франків на чуже прізвище. Потім дає морякові підписати, а дівчина бере його під руку й веде назад до зали. Чолов’яга, звісно, не здогадується, що тут діється, а я отримую двісті п’ятдесят антільських доларів, п’ятдесят з яких купюрами по одному й по два долари. Один долар я даю дівчині, виходжу на терасу, сідаю за стіл і ласую разом з товаришем морськими дарами, запиваючи їх чудовим сухим білим вином.

Зошит четвертий

ПЕРША ВТЕЧА

(продовження)

Трінідад

Я пригадую ту нашу першу ніч на волі в англійському місті. так, наче це було вчора. Ми ходимо сп’янілі від світла й людського тепла, скрізь відчуваючи щиросердість щасливого люду, радість якого хлюпає через вінця. Бар, повний моряків та тропічних дівчат, які чекають на них, аби їх обскубти. Але в цих дівчатах нема нічого бридкого, нічого подібного до жінок з паризького, гаврського або марсельського «дна». Вони зовсім інші. Тут не видно надмірно розфарбованих облич, осяяних сповненими підступності очима; це дівчата з різним кольором шкіри — від китаянок до африканських негритянок, зі шкірою шоколадного кольору, індійок чи явайок, чиї батьки разом працювали на плантаціях какао та цукрової тростини, чи кулі — дітей від спільного шлюбу китайців та індійців — з мушлею в ніздрі, чи ллапанок з профілем римлянок, з бронзовими обличчями, осяяних великими чорними блискучими очима з довгими віями, — вони повиставляли оголені груди, мовби промовляючи: «Дивись на мої перса, вони прекрасні»; всі ці дівчата з різнобарвними квітками у волоссі мовби запрошують до кохання, і нічого брудного, комерційного в цьому не спостерігається; вони не справляють враження, що кохання — їхня робота, вони по-справжньому розважаються, і відчуваєш, що гроші в їхньому житті — не головне.

Мов два хрущі, що б’ються у скло лампи, ми блукаємо з Матюретом по місту, зазираючи з бару до бару. І тільки коли виходимо на невелику освітлену площу, я бачу на дзвіниці, котра година, й починаю тремтіти. Друга година. Друга година ночі! Нам треба негайно повертатися до готелю. В нинішньому нашому становищі ми дозволили собі зайве. Ото добра думка складеться про нас у коменданта Армії спасіння! Ми квапимося. Я зупиняю таксі, і за два долари доїжджаємо до готелю. Коли ми, засоромлені, вбігаємо в хол, нас чемно зустрічає представниця Армії спасіння, молода білявка років двадцяти п’яти — тридцяти… Вона не дивується й не гнівається, що ми повернулись так пізно. Жінка каже кілька слів по-англійському, і ми сприймаємо це як вияв зичливості й привітності. Потім вона дає нам ключ від номера й бажає на добраніч. Ми лягаємо спати. У валізі я знайшов собі піжаму. Гасячи біля себе світло, Матюрет каже мені:

— А все ж таки слід було б подякувати Господу Богу за те, що за такий короткий час він стільки всього нам дав! Як ти гадаєш, Метелику?

— Подякуй і за мене. — І я гашу своє світло.

Це воскресіння, це повернення з домовини, з кладовища, де нас поховано було живцем, хвилюючі події минулої ночі, яка повернула нас до життя, так зворушили мене, що я не можу заснути. Перед моїми заплющеними очима пропливають картини, зливаються, знову постають дуже виразно, але не в хронологічній послідовності, а хаотично: то суд, то Консьєржері, потім прокажені, а тоді Сен— Мартен-де-Ре, Трібуйяр, Жезюс, шторм…

Здається, ніби все, що я пережив за рік, поспішає зринути водночас у моїх спогадах і закружляти у фантасмагоричному танці. Марно я стараюсь прогнати ці образи, нічого з цього не виходить. І найдивніше те, що коли в моїй уяві зринають ці образи, мені вчуваються кувікання вепрів, крик птахів гоко, завивання вітру, хлюпання хвиль, з чим зливається музика однострунних скрипок, на яких грали індійці в різних барах, де ми побували.

Нарешті, коли надворі вже розвидняється, я засинаю. Годині о десятій хтось стукає у двері. Входить, усміхаючись, містер Бауен.

— Добридень, друзі мої! Ще спите? Ви пізно повернулися? Добре погуляли?

— Добрий день! Так, повернулися ми пізнувато, ви вже вибачайте.

— Та що ви! Тут немає нічого дивного — після всього того, що ви пережили. Вам захотілося скористатись зі своєї першої ночі на волі. Я прийшов, щоб провести вас до поліції. Треба офіційно заявити, що ви нелегально проникли до нашої країни. Після цієї формальності провідаємо вашого друга. Сьогодні вранці йому зробили рентген. Результат буде відомий трохи пізніше.

Ми швидко вмиваємось і сходимо вниз до вестибюля, де разом з комендантом нас чекає містер Бауен.

— Добрий день, друзі мої, — вітається комендант ламаною французькою мовою.

— Добрий день усім! Як вам у нас? — питає жінка у формі Армії спасіння. — Вам сподобався Порт-оф-Спейн?

— О, звичайно, пані! Ми з приємністю погуляли по місту!

Випиваємо по чашці кави й рушаємо до поліції, йдемо пішки — туди якихось метрів двісті. Полісмени при вході вітаються і дивляться на нас досить байдужо. Поминувши двох вартових з темною, як ебенове дерево, шкірою і в мундирах кольору хакі, входимо до розкішного, але суворого кабінету. Назустріч нам підводиться офіцер років п’ятдесяти, в сорочці й при краватці, теж кольору хакі, з нашивками та медалями. Він у шортах.

— Добрий день, — каже офіцер французькою мовою. — Сідайте. Перш ніж офіційно прийняти вашу заяву, хоч у трохи поговорити з вами. Скільки вам років?

— Двадцять шість і дев’ятнадцять.

— За що вас засудили?

— За участь у замаху.

— На скільки вас засудили?

— На довічну каторгу— О, вас судили не просто за участь у замаху, а за вбивство.

— Ні, пане, я тільки брав участь у замаху.

— А мене за вбивство, — каже Матюрет. — Я тоді мав сімнадцять років.

— У сімнадять років людина вже усвідомлює, що вона коїть, — каже офіцер. — В Англії, якщо б ваш злочин довели, вас повісили б. Гаразд, англійські власті не беруться оцінювати французьке правосуддя. Але ми не згодні з тим, що засуджених відсилають до Французької Гвіани. Ми знаємо, що ця негуманна покара не гідна такої цивілізованої нації, як французька. Та ви, на жаль, не маєте права залишитися ні на Трінідаді, ні