Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Спершу в окулярах з’явилося не то розчарування, не то подивування, відтак кам’яна незворушність, а далі зблимнула хитра посмішка.

— Цікаво, цікаво… Емоційно, хвилююче, — редактор навіть прицмокнув й погладив себе по лисині. — Однак, на жаль, я тут керую, а не займаюся дописувачами. Для цього у нас відділ листів — перші двері одразу при вході. Марія Степанівна там завідує — симпатична, мила, молода дівчина. До неї зверніться від мого імені, — порадив редактор, тиснучи на прощання мініатюрною п’ятірнею Павлову ручищу.

Дивлячись, з яким поспіхом спроваджують його з кабінету, Павло вперше засумнівався у своїй творчій вдачі, однак не менш впевнено увійшов і у відділ листів.

“Симпатична, мила, молода дівчина” виявилась рудим, дистрофічного вигляду дівчиськом з тонким довгим носом і великими переляканими очима.

— Я вам фийлетона приніс. Начальник сказав, щоби пропечатали його в газеті, — почав поважно, привітавшись, із самого порога Павло і простягнув зшиток.

Дівчина, здалося, ще більше перелякалася, взяла непевними руками зошит і сказала:

— Якщо не спішите, присядьте. Зараз прогляну…

— Тікати нам нікуди, — відповів спокійно Павло, зручно вмощуючись на стільці. — У нас уже не горить… бо нічому, — тикнув зло вказівним пальцем у стелю і знову почав пильно спостерігати за виразом обличчя дівчини.

Воно довго не мінялося. Та чим ближче до кінця, очі дівчини все більше поймалися жахом.

Врешті вона закрила зошит, підвела на Павла повний відчаю погляд і, ледь не стогнучи, промовила:

— Розумієте, товаришу…

— Що, що товаришу?! — Гаракаль весь дався вперед і вмить перетворився у велетенське вухо.

— Ми не можемо надрукувати ваш фейлетон, — ковтаючи слова, тяжко видобувала із себе дівчина. — Перш за все, тому, що це зовсім не фейлетон, а звичайна замітка і написана дуже примітивно…

— Як, як? — перепитав Павло і вмить із велетенського вуха перетворився у залізно сплетений клубок нервів…

— Ну… ну… як Вам пояснити слово “примітивно"? — почала хапатись долонями за повітря дівчина. — Тобто… неграмотно, непрофесійно…

— Ти тільки подиви на неї… — розчаровано запитав сам себе Павло. — Неграмотно?! Слухай, дівчино, коли б я писав грамотно, ти б тепер тут не сиділа, а гребла в полі сіно і піднімала сільське господарство, як мені колись деякі мудрагелі радили! — помахав повчально Гаракаль.

— Спокійно, спокійно, товаришу! — На віях дівчини зблиснули сльози… — Криком уже нічого не повернеш… Я думаю, що вашою справою повинні зайнятись компетентні органи. Ось ви пишете, що відбулися збори. Винних, напевно, суворо наказали, присоромили…

— О-о-о! — щомоці видихнув із себе Павло. — Тих святошів накажеш, а паче Ракетника… О, тому тепер так совісно, як кобилі, коли віз переверне! А його лайдаки як переживають — шкіра їм з лиця лізе!

Тут Павло встав, подався всією могутньою поставою до стола, нахилився до дівчини, скривив злу гримасу і люто просичав…

— Їх палити треба! Живими у вогонь пихнути, аби шкварчали, як барани на вертелях. От що з ними треба робити!

Дівчина сахнулась і закрила очі долонями… Павло похитав головою і знову сів на місце.

— Ми ваш лист обов’язково направимо в область, — сказала, оговтавшись, дівчина. — Заходи будуть вжиті і винні, даю вам слово, суворо покарані. А, пробачте, надрукувати у такому вигляді ніяк не зможемо.

Довго, терпеливо, але таки вмовила. Павло згодився — раз так, хай буде так!

— Але поему, я думаю, можете пропечатати? — запитав і сам же стверджено кивнув головою.

— ?!

Дівчина засовалась на стільці і одразу на очах якось здрібніла.

— Гм… гм… м… — пробувала усміхнутись, — роз-зумієте…

— і затнулась, безпомічно дивлячись на Гаракаля.

— Що розумієте?! — Павло випростав груди і відчув, як у них почав займатися недобрий вогонь. — Я вже, Богу дякувати, п’ятдесят літ все на білому світі розумію, а от таких розумак, як ви, пойняти не можу.

— Будьте ласкаві, спокійно, спокійно! — благала дівчина.

— Давайте ми разом з вами поміркуємо — тільки не нервуйте. Ось послухайте!

Кедвешко, Кедвешко мила,

Чому ти нас залишила?

Дівчина прочитала з такою нудною інтонацією, що Павлові аж в роті загірчило. Ледь стлумив себе, аби не сплюнути з відрази.

— Це з напівбідою ще могло б жити, — продовжувала, — але до чого тут: “Кури кажуть “ко-ко-ко”?

Павло втупився очима в довгий ніс працівниці редакції й подумав: “Гм-м, справді, який чорт тут курей приніс… Виздихали би ті кури до лаби, от повернуся додому й виріжу їх до одної, дурниця якась…” Однак Гаракаль був би не Гаракалем — людиною впертою, настійною — і порішив боронитися до останнього слова.

— Як при чім кури? — підняв брови. — Кури що — не тварь божа? Ви яйця не їсте? А смачну, масненьку курячу поливку у помийне відро виливаєте? Так? — напитував, пересмикуючи плечима.

— Та я ж не про це! — ледь не зриваючись на істеричний крик, піднялася дівчина.

Наскільки була сумирною, добросердечною, проте осляча впертість Павла почала її виводити із себе.

— Я питаю, при чім тут кури до вашої Кедвешки?

— А може, вони були подружками, жити не могли нарізно, — відрубав одразу безапеляційно Павло.

— О Господи! — простогнала у відчаї дівчина й звела молитовно руки. — Ну, а поясніть мені, як розуміти: “Плаче твоє молоко”. Як молоко може плакати?

— А чому плаче моя душа? — спитав Павло.

Спитав уже не із злістю, як перед цим, а якось тихо, безпорадно і відчув: болючий клубень уперся під адамовим яблуком і давить до сліз, нестерпно давить.

— Чому пройшло стільки часу, а моя душа плаче. Ось ви така розумна, а поясніть мені, простому селянинові, як може плакати людська душа? — І, не дочікуючись відповіді, згріб п’ятірнею зі столу голубий зошит, зібгав його, сунув у кишеню і попрямував до дверей.

Вийшов із редакції, призупинився на східцях, сумно глянув на свої підтоптані черевики й тихо, наче прощаючись із чимось світлим, дорогим, прошепотів:

Кедвешко, Кедвешко мила,

Чому ти нас залишила?

Кури кажуть "ко-ко-ко”,

Плаче твоє молоко.

Ні в тин, ні в ворота,

або ж

Гік я був штрамак бетяр…

Активність сонця, його руйнівна дія на людську психіку і світові проблеми не вплинула тільки на двох, умудрених життям прирічанців — Петра Федірцана, коли не брати до уваги травми, завдані Павлом Гаракалем, і Семена Гаракаля — батька Павла. Якщо вірити словам, то за їх чіпкої аналітичної пам’яті на Землі творилися далеко більші чудеса. Отже, жодна трагедія чи прикра вістка, спонукана діяльністю активного сонця у Прирічному і за його межами, не змогла викликати згубних емоцій у душах двох стійких прирічанців.

Вийде, скажімо, Федірцан спозаранку до воріт, а навпроти, через вулицю, спершись на