Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

хвіртку, його піджидає у своєму дворі старий Гаракаль. Сполоскане у ранкових росах, ніжиться — світить над горою Меланею красне сонце. Опісля вчорашнього дощу купаються у теплих калюжах, пищать, як діти, навіжені горобці; парує, дихає на повні груди земля; міняться, співають голосистими барвами у городах квіти. Днина вродилась така лагідна, чемна, що хоч серце нею зігрівай.

Федірцан і Гаракаль довго лупають один на одного очима. Врешті-решт Федірцан із глибоким роздумом добуває із себе, дивлячись на мокрих від купання горобців:

— Коли я малий був, акхи, то завжди боявся калюж. Виділося мені, там так глибоко, що думав, коли ступлю у воду, полечу аж на дно небес, акхи…

— Гік я був штрамак бетяр, то прийшла ми картка рокувать на таліянський фронт. Сижу у декунку, а над копонюв лемпердіви фуркають, а мені серце у лаби так і скочить… — розважливо перегортає спогади Гаракаль.

Аби не завдавати читачам клопоту порпатися у словниках української, російської та ще й десятка іноземних мов, автор одразу перекладе мудру річ Гаракаля на більш доступний говір і буде цього дотримуватись надалі, оскільки мова Семена близька, очевидно, до одного з діалектів південно-північних марсіян. Отже, Гаракаль сказав:

— Коли я був молодим хлопцем, мене призвали на італійський фронт. Сиджу там в окопі, а над головою шугають літаки. Такий мене страх пойняв, що серце аж в п’яти ховалося.

Знайти зв’язок між калюжами Федірцанового дитинства і окопами на італійському фронті у першій світовій війні, де Гаракалево серце стрибало у п’яти, певно, не візьметься жоден філософ. Річ у тім, що всяка розмова двох шанованих прирічанців позбавлена будь-якої послідовності, логіки. Починаючи гутірку, Федірцан і Гаракаль намагаються якомога більше вразити один одного розповідями про незвичні історії у своєму житті. При цьому Петро ніколи не слухає Семена і в той час, коли останній говорить, Федірцан уже ловить думку, чим би ошелешити Гаракаля надалі, і навпаки. Отож, розмова продовжується…

— А я був на тому тижні по великому блату на прийомі у дохтура, — веде далі мову Федірцан, не зреагувавши емоційним порухом щодо переживання Гаракаля “на таліянському фронті”. — Обдивився мене він та й щось пише. А я кажу: “Дохторе, як моє серце?” — акхи. А він говорить: “Нічого, Петре Михайловичу, я вам чесно гарантую, що проживете аж до самої смерті”, — акхи. От мудрий чоловік, аби йому Біг дав здоров’ячка, — одразу мене заспокоїв, акхи.

— А мене моя Ластовка питає, — тим часом підкручує вуса Гаракаль, — так от питає: “Симку, скільки би ти прожив без води?” А я кажу: “Все життя, моя Ластовко, коли би ти мені замість води вино і пиво подавала”.

Тут Гаракаль смачно затягнувся сміхом. На якийсь час сусіди вмовкають і знову лупають один на одного очима. Відтак Петро протирає обличчя, струшує головою, немов щойно виринув з ополонки, і кричить:

— Добрий ранок, Симку, ви вже встали, акхи!

— Угу! Дякую за цікавість!

— Видати, ви красно спали, що вже прокинулися, акхи, — задоволено відповідає Федірцан.

І діалог знову входить у розпочате русло.

— Недавно моя Меланя, — вмощуючись зручніше на воротах, теревенить Федірцан, — погнівалась і спересердя вилила мені на голову миску борщу. Я помився, обтерся і кажу: “Меланю, коли є Господь на небесі і видить своїм праведним оком мої муки на землі, по смерті мене неодмінно візьме у рай, а тебе пожене у пекло смолу кип’ятити”. — “Ой, йой-йой, не будь такий розумний, — перелякалася Меланя, — всі ми, неборе, з одного тіста випечені”. А я кажу: “Свята правда, Меланю, з одного тіста, тільки по-різному випечені, акхи”.

— Коли я в молодості сватався до моєї Ластовки, — не важить ні на рай, ні на пекло Гаракаль, — вона запручалася і каже: “Не піду, няню, за Семена. Він для мене уже старий”. А покійний тесть як розсердиться і закричить: “Не мели дурниць. Старий для тебе?! Ти ж його варити в поливці не будеш”.

Тут на хвильку зоставимо Федірцана та Гаракаля при їх розмові і внесемо ясність до непересічної особи, теж вельмишанованої прирічанки Ластовки — дружини Семена.

Справжнє її ім’я від роду Олена, а Ластовка — ніжне ймення, дароване коханим чоловіком Семеном. І хоч, як згадав Гаракаль, Олена йшла заміж за нього не з вельми відкритими обіймами, згодом виявилось, що подібна пара сходиться у Прирічному, певне, раз у тисячоліття. Мало сказати, що жили вони в мирі в злагоді. Такий спокій, непоквапливість, розсудливість і повагу один до одного у сім’ї шукати за межами Прирічного — надаремні потуги.

Приміром, якщо нині Семен зранку прорікне, що буде, мабуть, погода мінятися, то будьте упевні, що узавтра в обід Ластовка йому неодмінно відповість:

— Правду маєш, Гаракальчику, бо й мене щось кістки ломлять…

І знову доведеться кілька днів чекати, доки Гаракаль прорікне щось не вельми буденне, а Ластовка йому через добу відповість.

Коли мова заходить про вірність коханню і слову, лопухівці, заньківці, волячівці, вонігівці неодмінно почнуть вам розповідати почерпнуті, безперечно, із літературних джерел притчі про те, як буцімто дівчину розлучили із коханим і віддали за нелюба, а вона взяла та й стрибнула зі скелі або втопилася, і таке інше. Прирічанці на цей випадок мають власну історію.

Якось серед зими поїхав Гаракаль у гості до свого брата аж на п’яте село. Цілий день гуляли, веселились, а під вечір, наколи прийшов час прощатись, знялася хуртовина. Як бути? Гріх собаку на двір вигнати, а не чоловіка пустити в далеку дорогу. Ледве умовила невістка залишитися Гаракаля ночувати. Постелила Семену у сусідній кімнаті.

Серед ночі, відчувши щось неладне, пішла жінка подивитись, як спить Гаракаль, а за ним і слід пропав. Перелякана, розбудила чоловіка. Кинулись у пошуки — Семена ніде немає. І вже до ранку очей обоє не склепили. Сидять і журяться. Коли під обід являється засніжений Гаракаль.

— Куди пропав? — кинувся сердито брат.

— Ходив у Прирічне, аби сказати моїй Ластовці, що буду у вас ночувати.

Єдину ваду мала у житті Ластовка — до старості не навчилась рахувати і розпізнавати гроші.

Якось Гаракаль занеміг і відправив Ластовку продавати корову на базар, наказавши не продешевити: 500 карбованців — і квит. Ярмарок випав на неділю. Покупців зібралось чимало. І всі приглядаються до Ластовчиної корови — худобина породиста, вгодована.

— Скільки просите, жінко? — питають покупці.

— Скільки не шкода? — у відповідь.

— Шістсот!

— Ні! — твердо відрубує Ластовка.

— Шістсот п’ятдесят!

— Ні!

— Ну, сімсот і не більше!

— Ні!

Можливо, торги того дня і не закінчились би, коли б якомусь покупцю не спало на гадку спитати,