Стівен Кінг - Кінець зміни

пішов, — і хай би вона святкувала зі мною мій вихід на пенсію, а не сиділа на роботі й ображалася, що я проміняв її на тебе до кінця.

Ходжес міг би ще це обговорювати, але до лікарні вже залишається дві зупинки. Також він раптом виявляє, що хотів би відокремитися від Піта й Іззі та зайнятися цією справою, як вважає за краще. Піт возиться, а Іззі, власне, повзе, як черепаха. А Ходжесові хочеться бігом, з огляду на хвору підшлункову і все інше.

— Чую, — каже він. — І ще раз дякую.

— Справу закрито?

— Фініто!

Його погляд ковзає вгору й ліворуч.

6

У дев’ятнадцяти кварталах звідти, де Ходжес кладе айфон назад у кишеню пальта, лежить інший світ. Не найкращий з можливих. І в тому світі перебуває сестра Джерома Робінсона; вона в халепі.

Гарненька і серйозна у формі школи «Чейпел-Рідж» (сірий вовняний піджачок, сіра спідниця, білі гольфики, червона хусточка на шиї), Барбара йде авеню Мартіна Лютера Кінга. Її руки в рукавичках тримають жовтий «Zappit Commander».

МЛК — одна з двох головних магістралей цього району, Нижнього міста, і, хоча мешкають там здебільшого чорні, а Барбара й сама чорна (ну, скажімо, не зовсім чорна, а кольору кави з молоком), вона ніколи там не бувала і від одного цього почувається дурною і нікчемною. Це частина її народу: їхні спільні предки, можливо, тягали баржі й вантажили мішки на тій самій плантації колись давно, наскільки вона розуміє, а проте, вона ніколи не бувала тут. Жодного разу. І батьки, і брат суворо попереджали її: не ходи сюди.

— Нижнє місто — то такий район, де пиво вип’ють, а пляшкою закусять, — якось казав їй Джером. — Такій дівчинці, як ти, там не місце.

Такій дівчинці, як я, думає вона. Такій хорошій дівчинці з верхнього середнього класу, яка ходить до хорошої приватної школи, дружить із хорошими білими дівчатками і має купу гарного шкільного одягу й кишенькових грошей. Та навіть банківська картка в мене є! Я можу зняти з банкомата шістдесят доларів, коли тільки захочу! Офігіти!

Вона йде немовби уві сні, і це дійсно скидається на сон: усе таке химерне, а при тому менш ніж у двох милях — так уже склалися обставини — стоїть затишний будинок у стилі Кейп-коду, при якому гараж на дві машини і весь кредит за який уже сплачено. Вона йде повз дешеві крамниці й ломбарди, завалені гітарами, радіо і небезпечними бритвами з блискучими перламутровими ручками. Вона йшла повз бари, звідки пахне пивом навіть із-за зачинених у січневий холод дверей. Вона йде повз віконечка-закусочні, звідки тхне жиром. Тут продають піцу шматками, там китайське. В одному віконці напис: «Кукурудзяники й листова капуста, як готувала ваша мама».

Ну, не моя мама точно, думає Барбара. Навіть не знаю, що це за страва — кукурудзяники. Млинці? Пончики?

На розі — та на кожному розі, як видається, — зависають якісь хлопці в довгих шортах і мішкуватих джинсах. Дехто з них гріється коло іржавих бочок, у яких горить вогонь, дехто підкидає ногою шкарпетку з горохом, а хтось просто пританцьовує у своїх величезних кросівках, не застібаючи куртку попри холоднечу. Вони кричать «Йо!» своїм друзякам і махають машинам, які проїжджають повз. Коли якась із машин зупиняється, хлопець засовує у відчинене вікно маленький конверт із кальки. Барбара йде МЛК, проминаючи квартал за кварталом (дев’ять, десять, може, дванадцять — вона збилася з ліку), і на кожному розі купують наркотики, не виходячи з машини, як гамбургери чи тако.

Барбара проходить повз жінок у міні-шортах, коротких курточках зі штучного хутра і блискучих черевиках, їхні голови прикрашають дивовижні різнокольорові перуки. Проходить вона і повз порожні будинки з вікнами, забитими дошками. Повз машину, з якої знято колеса, вкриту підписами різних банд. Повз жінку з перев’язаним брудною ганчіркою оком. Вона тягне за руку малюка років двох-трьох, який верещить і впирається. Повз чоловіка, який сидить на ковдрі, п’є вино просто з пляшки і показує їй сірий язик. Які тут злидні, яка безнадія — і це було тут весь час, а вона нічого не зробила, щоб їм допомогти. Нічого не зробила? Та вона навіть не думала про це. Вона тільки й робила, що домашнє завдання. Тільки й робила, що балакала по телефону і ввечері слала есемески найліпшим подружкам. Тільки й робила, що оновлювала статус на Фейсбуку й переймалася, чи гарний у неї колір обличчя. Вона — типовий підліток-паразит, вона харчується в гарних ресторанах з мамою і татом, а тим часом її брати і сестри — ось просто тут, у двох милях від її чудового приміського будиночку, за алкоголем і наркотиками намагаються забутися, відпочити від свого жахливого життя. Їй соромно через те, як рівно спадає на плечі її волосся. Соромно за чистенькі білі гольфи. Соромно за свій колір шкіри — бо він такий самий, як у них.

— Агов, чорнувата! — кричить їй хтось із другого боку вулиці. — Що ти тут робиш? Тут нема чого тобі робити!

Чорнувата.

Серіал з такою назвою вони вдома дивляться й сміються — але оце вона така і є. Не чорна — лише чорнувата. Живе в білому районі життям білої людини. Вона може так, бо її батьки заробляють великі гроші й мають будинок у районі, де люди настільки політкоректні, що сваряться, коли їхня дитина назве іншу тупоголовою. Вона може жити отаким чудовим життям, бо вона нікому не загрожує, не розхитує човна. Просто ходить у своїх справах, базікає з подружками про хлопців і музику, про хлопців і одяг, про хлопців і телепрограми, які вони всі люблять, і про те, кого з ким бачили в торговельному центрі «Березовий пагорб».

Вона чорнувата — це те саме, що нікчемна, і вона не заслуговує на життя.

«Може, тобі просто варто його закінчити. Оцим ти все скажеш».

Думка говорить до неї — у цьому голосі звучить логіка одкровення. Емілі Дікінсон казала, що її вірш — то її послання світові, який ніколи їй не писав, — вони читали це в школі, а Барбара сама ніколи нікому не писала листів. Гору дурних творів, переказів книжок, емейлів — але все це насправді ні до чого, нічого не означає.

«Може, настав тобі час щось зробити».

Не її голос, але голос друга.

Вона зупиняється коло закладу, де складають гороскопи й ворожать на картах таро. У брудному віконечку ворожки вона бачить своє відображення — і ще когось у себе за