Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

яких долинав навіть з-під скляного кльоша. Господар сперся долонями на край шинквасу і, поволі похитуючись, мняв у зубах папіроску. Мав такий розморений вигляд, ніби його щойно розбудили.

Кулюс сидів за столом мокрим від пива, а обабіч нього гойдалося в різні боки дві фурії. їхні зачіски свідчили, що Кулюс над ними вже попрацював.

— Сервус, Фуню! — замахав він мені рукою. — Вибирай — одна твоя.

— Нє, Кулюс, мені потрібен ти. Ходімо, дорогою вповім.

З сусіднього стола якісь збуї прохарчали:

— Кулюс! А шо то за центусь?[54]

— Стуль писка, Додьо! То є наш хлоп. Муровий[55] на всі сто.

— А чого не було досі видно?

— Бо ділив зі мною причі.

Збуї з повагою похитали головами. Кулюс був добрий тим, що не ставив зайвих питань. Цьомкнувши панянок, він слухняно пішов за мною. Поки я розповідав йому свою пригоду, він наливався гарячим гнівом і навіть постукував правим кулаком у ліву долоню.

Коли ми увійшли до ресторації, там і далі було не надто людно, бармен відразу мене упіймав у поле свого зору і став вдавати дуже заклопотаного, хоч і ясно було, що не виконує зараз жодного замовлення. Ми підійшли до стійки і сперлися на неї ліктями. Я спокійно стежив за тим, як бармен нервується і сіпається, врешті він не міг це продовжувати до безмежності й глянув на нас:

— Вам?

— Мені ту дівчину прошу.

— Яку дівчину? — щиро здивувався він, мовби я запитував про снігову людину.

— Ту саму курву, — втрутився Кулюс. — І не жартуй зі мною, бо витратиш свій місячний зарібок на дантиста.

Щось у голосі Кулюса освіжило його пам’ять, бо врешті струснув головою.

— А-а, вже згадав. Але я не знаю, де вона. Вони всі тут щодня крутяться.

— Як її звати?

Він замислився. Я присунувся до нього ближче, і він відразу випалив:

— Нуська.

Ми хотіли йти, коли він додав:

— Ти... слухай... якщо вона тебе кинула на пару золотих, можеш навіть не старатися. Ти ж нічого не доведеш. Тільки нарвешся...

— На що нарвусь?

— На неприємності. Вона ж не сама працює.

— Аз ким? Ти його знаєш?

— Нє, я тут недавно. Піди в швайцара запитай.

До швайцара я пішов сам і чемно поцікавився, де мені знайти Нуську.

— Хто така? — крижаним тоном спитав швайцар.

— Ну, як хто... дівчина, з тих, що тут підпрацьовують. Нуська.

— Ким підпрацьовують?

— Ну, ясно ж ким. Чого ви питаєте? Я б хотів з нею зустрітися.

— Не знаю ніякої Нуськи. І ніхто тут не підпрацьовує.

Марна справа. Може, бодай у повій щось розвідаю. Неподалік від рецепції сиділо за столиком троє дівчат при каві. Вони зацікавлено дивилися на мене.

— Привіт, зозульки, — вискалив я до них зуби. — Котра з вас Нуська?

Вони витріщилися на мене так, мовби я показав їм фокус з заковтуванням кавових горняток.

— Серед нас нема Нуськи.

— Шкода. Я шукаю Нуську. Мені порадив її один колега.

— У твого колеги погані смаки. Хіба ми тобі не подобаємося?

— Подобаєтеся, але я про Нуську чув таке, що... одне слово, хочеться й собі спробувати.

Дівчата здивовано перезирнулися, видно, я їх неабияк зацікавив. Одна з них промовила:

— Тобі хтось голову замотиличив. Ми всі однакові. Робимо все, шо завгодно, іно плати. Кілько платиш, стілько маєш. Нуська була ту пополудні, гейби збиралася ше прителіпати. Але слухай, ти в собі маєш щось таке, шо потрафит бабу подрайцювати[56]. Дам тобі за півдарма. Називаюся Андзя Парасолька. Шось підказує, жи ми з тобов два мешти пара, не?

Я повернувся до Кулюса і сказав, що можемо хіба посидіти в куточку в ресторації і зачекати, може, вона ще з’явиться. Ми сіли за столик і замовили їсти й пити. Крім кількох дрібняків у моїх кишенях було порожньо, Кулюс теж не вирізнявся особливими фінансовими депозитами, бо вже майже все просадив у Кноблоха, але радо пристав на ідею поживитися коштом ресторації. Не було жодного сумніву, що дівчата тут співпрацювали з кельнерами й барменом. Ресторація поволі заповнювалася, хоча й не настільки, як три роки тому, криза давалася взнаки. Колись можна було з кількома золотими в кишені плювати в стелю, але час змінився, і публіка до ресторації потягнулася зовсім інша, переважно типи з-під темної зірки, вони себе поводили так, ніби ця ресторація належала їм. Меланхолійні провінційні купчики та дідичі, що стріляли очима за кралями, щезли, а раніше то була поважна частина відвідувачів, принаймні «Жоржа». Це вони трощили гори салатів, відра оселедців, піраміди канапок з ковбасою, запиваючи горілкою з карафки, а потому невміло витанцьовували модні танці, виділяючи гострий запах поту і щедро розсіваючи лупу на свої темні маринарки та камізельки.

Мою увагу привернула компанія за столиком неподалік. Вони щойно розсілися, але кельнер миттю до них підлетів і затріпотів невидимими крильцями. Я відразу в одному з них розпізнав шефа. От є така порода людей, що глянеш — і відразу зрозуміло: це шеф. То був огрядний чоловік середнього віку, на правій руці в нього зблискував золотий масивний сиґнет. Краля, що сиділа поруч, була молода й приваблива, точніше чарівна. В її обличчі було щось таке невинно-дитиняче, що ніяк не пасувало до товариства цього грубаса. Особливо ця усмішка і ямочками на щічках. Третім був бульдог, звісно ж не пес, а чоловік, однак зросту добрих метр дев’яносто і широкий, як шафа, з його мовчазної поведінки можна було здогадатися, що і функції він виконував винятково бульдожі.

Ми з Кулюсом ліниво жували вечерю і цмулили коньяк, на нас ніхто не звертав уваги, ми сиділи в закутку зали, яка й так погано освітлювалася, бо більша частина жарівок чомусь не працювала, але водночас я стежив за всіма, хто заходив до ресторації, і моя впертість була нагороджена, незабаром я таки діждався свого. До зали увійшла цікава трійця: митусь[57] і дві кралі. В одній з них я ледве упізнав Нуську, вона була у вечірній сукні й з доладною зачіскою. Вочевидь, цього разу працювала під дорогу цукерочку. Її колєжанка зовнішністю не поступалася, зате їхній кавалер особливою інтелігентністю не вирізнявся, а його писок свідчив, що остання книжка, яку він прочитав у своєму житті, називалася «Буквар».

До них теж відразу поквапився бармен і щось довірливо зашепотів, ледь помітно киваючи в