Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

наш бік. Уся трійця зацікавлено, навіть не приховуючи свого нахабства, подивилась на мене. Вони відверто насміхалися. Ще би! Такі лопухи, як я, мабуть, не щодня трапляються. Та я не зрадив жодних ознак, що упізнав Нуську і цмулив свій коньяк. Ще мій час не настав, я чекав відповідної нагоди. І вона настала. Разом з музикою. Я перехилив келишок і попрохав Кулюса дивитися, коли я виманю того фацета з зали, чи хтось іще не вийде за нами, а якби вийшов, Кулюс мав підстрахувати. Відтак я сміливо рушив до їхнього столу.

— Чи можу запросити вашу панну? — запитав я, киваючи на Нуську.

Нуська сполохано зиркнула на кавалера, той ліниво підвів здивовані очі, мовби почув голос балакучого фіґуса, поплямкав і видушив:

— Дуй звідси, франю. Не про пса ковбаса, не для тебе краса.

— А я вже оплатив цю красу. І, гадаю, на місяць уперед.

— Шо таке? Шо ти тут заливаєш?

Його пика почала робитися злою, хоча ця злість була радше награною, бо він просто хотів мене налякати.

— Ґоґусь[58], — звернувся я ввічливо до нього, і знав, що таке звертання його просто вб’є, бо нема гіршого, як на хлопа, який вважає себе муровим, сказати «ґоґусь», — я таких піциків звик душити, як мокриць. Ця твоя шльондра з’юхтила[59] в мене триста золотих. І вона мені їх поверне, будь певен.

— Шо? Ти — кого ґоґусьом назвав? — він уже закипав, як чайник, все в ньому клекотіло, а мені якраз цього й хотілося. Йому, певно, давно не доводилося чути щось подібне та ще й при кралях, а понадто від такого фацета, як я. Він підвівся і прошипів: — Ану, вийдемо.

При цьому шарпнув мене за руку, але я руку висмикнув:

— Спокій, ґоґусь.

Ми вийшли з зали і спустилися до кльозетового покою. Миршавий чоловічок перед дзеркалом слинив свої штири пірка[60] на лисині.

— Ану киш звідси! — гаркнув мій новий знайомий, і чоловік квапливо вивітрився. — Ну, ти шо — такий муровий?

Він підступив до мене так близько, що мені в ніс вдарив запах перегару і тютюну. Я усміхнувся. Таких дешевих акторів я надивився в тюрмі досхочу, на ділі вони були нікудишніми — уміли щось пашталакати, але, коли їх били головою об стіну, втрачали усю рішучість.

— Ти на кого наїхав? — крутив він свою нудну катеринку. — На Тоніка? Та Тонік тобі зябри вирве і в гівно запхає, ясно?

Отже, його звати Тонік.

— Дуже приємно, — сказав я і врізав йому під дихало кулаком.

Тонік жадібно засмоктав повітря і перегнувся, як складаний ножик, його шия аж просилася для удару ребром долоні, і він його отримав. Я бив не сильно і не збирався вирубувати надовго, але, обмацавши його кишені, виловив гаманець, а в ньому понад триста золотих, які переселилися до моєї кишені, дрібні я залишив. Порожній гаманець поклав йому назад у кишеню. В маринарці в нього я знайшовся ще непоганий ножик з лезом, яке вистрибувало при натисканні кнопки. Він мені теж згодиться. Я узяв Тоніка за комір, затягнув до кабінки та зачинив двері. Він все ще не подавав ознаків життя, але більше мене не цікавив. У цей момент зазирнув Кулюс.

— Шо там? Тре шось тойво... помогти?

— Нє. Все люкс. Піду ше до тих цесарок на балак, а ти замовляй, нинька гуляємо.

Кулюс пішов за наш столик, а я почвалав до столика з кралями. Нони з нетерпінням чекали появи героя. На їхній подив, ним виявився я. Треба було бачити їхні очі, як вони неймовірно розширюються в міру мого наближення. Я сів поруч і сказав:

— Нусю, я з Тоніком розмову закінчив, і ми порозумілися. Тепер буде розмова з тобою. Віддай мене гроші.

— Де Тонік?

Її очі сполохано стріляли по залі. Крім Тоніка тут міг бути ще хтось, кому вона могла пожалітися на мою невиховану поведінку, та я не став чекати, поки вона знайде його, і, наступивши їй мештом на ногу, просичав:

— Давай гроші.

З кишені я витягнув ножика, підніс до її грудей і натиснув. Лезо вискочило і зупинилося якраз біля ямочки між персами. Вона Здригнулася.

— Пізнаєш, чий ножик?

Її колєжанка сиділа, як мумія, і тільки кліпала здивованими очима. Я узяв з Нусиних колін торбинку і висипав усе на стіл, серед купи різного бабського мотлоху завалялося й кілька сіреньких папірців з зображенням кучерявої панночки. На око понад дві сотні. Я згріб їх і сховав до кишені. Грабуй награбоване — десь я чув такий вираз, і він мені пасував сюди, як влитий.

— Ну, все, — підморгнув я кралям. — Продовжуйте розважатися.

По тих словах я повернувся до Кулюса, який встиг зробити нове замовлення.

— А шо, — спитав він, — маєш швайнери?[61]

— Маю. Ніц собі не шкодуй.

За кілька хвилин до зали ввалився воскреслий Тонік зі своїм пожмаканим виглядом і мокрими плямами на маринарці. Він не мав жодних шансів на успіх у порядних пань, але кралі, з якими він приперся, належали до сфери постільного сервісу, і на такі дрібниці уваги не звертали.

З-за іншого столика з цікавістю стежили за тим, що відбувалося між нами. Помітивши на собі насмішкуваті погляди, Тонік втягнув голову в плечі, впав на крісло і сказав колєжанкам щось коротке і нервове. Нуся показала свою торбинку і, видно, призналась у великій фінансовій нестачі. Гніву Тоніка не було меж. Він кидав на мене полум’яні погляди і стискав зуби. Якби не музика, мабуть, чути було б, як вони скриплять. Врешті рвучко встав і вийшов. Ми продовжили свої посиденьки, не підозрюючи, що історія з Тоніком і повіями ще не завершена. Десь так за півгодини Тонік з’явився у супроводі ще двох биків, вигляд яких викликав у мене глибокий смуток. Коли вони рушили в нашому напрямку, я штурхнув Кулюса і сказав:

— Зараз буде не зла кампа.

Кулюс підвів голову і прижмурив очі. Тонік виступив уперед і проскрипів:

— Гроші вернути і вийти!

— Пізно, — відповів я, — ми їх пропили.

— Ну, зараз ви дізнаєтеся, хто такий Тонік! — і махнув тим бицюрам.

Та коли вони підступили ближче, стискаючи п’ястуки, раптом один з них розплився в широкій усмішці:

— Кулюс! Най мене нагла чорна кава заллє! Та то ти!

— Та