Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

Ми допили вино і подалися нагору. Дівчина мала свій ключ до номера, де нас чекало широке ліжко зі свіжою постіллю.

— Гроші наперед, — сказала вона сухо, скидаючи суконку.

Я поклав гроші на столик.

— Лазничка там, — кивнула вона головою.

Я слухняно зайшов до лазнички і з задоволенням змив запахи в’язниці. Коли я з’явився гордий і стрункий, мов Аполлон, жриця кохання лежала на ліжку в чорній білизні. Я був спраглий, голодний і ледве стримувався, аби в перші ж секунди не вивергнути в неї всі тюремні вітаміни. Вона награно стогнала і облизувала губи, демонструючи свою невтоленну жагу, а наприкінці аж зайшлася стогоном. Я не думав, що в таких, як вона, теж буває оргазм.

— Ти давно не мав жінки, — сказала вона, коли ми опісля лежали й голосно дихали.

— Ти здогадлива.

— Хутше досвідчена.

— І що тобі досвід підказує?

— Що ти не з армії звільнився.

Я не став відповідати, нехай собі думає, що хоче.

— Ну, що — з мене премія? — запитав я, вдягаючись.

— Ні-ні, не треба. Я теж отримала задоволення. Інколи я роблю це не задля зарібку, а задля приємності.

Я покинув номер з дуже гарним настроєм, у мене відпала будь-яка потреба озиратися за дівчатами такими поглядами, як досі. Тепер можна було й піти до Кулюса, але в тій мордовні, де він культурно відпочивав, подавали таке пійло, що я б волів його не пити, тому зайшов до крамниці, щоб купити пляшку чогось ліпшого, але коли запхав руку до кишені, то замість жмутку золотих вийняв скручену обкладинку якогось бабського часопису. Хвильку я намагався опануватися. Не треба бути Шерльоком Гольмсом, щоб здогадатися, хто зіграв зі мною цей дотепний жарт. Якби та хвойда не поклала мені до кишені замість грошей обкладинку, я відразу б відчув їхню відсутність. Я вискочив на вулицю, ноги самі мене несли до «Жоржа» з такою швидкістю, що я не раз наштовхувався на перехожих, лють просто колотила мною. Курва! То от яке задоволення вона отримала! Але на півдорозі я зупинився і замислився. Було малоймовірно, що я застану її на робочому місці, урвавши такий гонорар, вона собі зараз відпочиватиме до вечора. Якщо вона має опікуна, я сам можу й не дати ради, і тут би мені Кулюс поміг. Я був певен, що він ще мене чекає, тому рушив до шинку Кноблоха на Замарстинів, де легше дістати в писок, аніж ковбасу на видельцю. Раніше за часів свого батярування я не раз бував там і чувся, як вдома, бо там збиралася лише своя компанія, сам цвіт, квінтесенція всіх забігайлівок, і то така, з якою б чужий волів справи не мати, та, зрештою, ледве чи хтось непосвячений у життя мордовень міг би отак просто зайти сюди та розгоститися, принаймні мусив би це робити під примруженими поглядами десятків завсідників. Перше його враження було б таке, гей-би втрафив до льоху з гнилою бульбою. За шинквас правила звичайна ляда без жодних оздоб, без начиння, хіба що начинням вважати бляшані ринки й миски. Усе довкола свідчило іно про безконечні в цьому поважному приміщенні михіндри[46], шпарґи[47] і кампи[48]. Саме тому столи в Кноблоха вражали своєю слоноподібністю, сідаючи за них, ви мали враження, що сіли за кам’яний саркофаг, ніжки столів заглиблювалися у дошки підлоги на кілька цалів, а бляти[49] були так щедро порисовані й порізані, що вичитати з них можна було імена багатьох відомих батярів, більшість із яких уже батярувала на хмарках. Уздовж столів стояли такі масивні лави, що утрійку ледве одну можна двигнути, і в цьому полягала глибока мудрість шинкаря, інакше б тими лавами вже давно повисаджували всі вікна і двері. Як можна здогадатися, не було тут ані склянок, ані келишків. Кноблох запровадив оригінальний спосіб пиття трунків з чвертьлітрових бляшаних кубків, примоцованих до столів ланцюжками, довжини яких вистачало тільки на те, аби кубок досягнув писка. Власник також завів залізний припис щодо своїх гостей — платити наперед. Окрім батярів приходили альфонси зі своїми здзірами, дзюнями чи цізями[50], розмаїта галайстра, ножові братчики, завше готові до бійки, а в кожного в кишені був майхер. Всі вони мали до кельнера «необмежене довір’я» і постійно намагалися продати йому крадені та награбовані речі. Коли не мали гроша за душею, позичали в кельнера й домагалися, щоб свідчив перед хазяїном, що їх знає. І кельнер позичав, бо знав, що вони звичайно віддають. Але з таким товариством мусив не тільки кельнер, але й Кноблох рахуватися, бо тут часто йшли «на ножі», і кров цвиркала на стіни, особливо вночі з суботи на неділю і з неділі на понеділок, а господар навіть не намагався змивати ті плями, які з часом темніли і зливалися з загальним кольором стін. Зрештою, розгледіти тут щось було не так просто, бо освітлення теж було своєрідне: зі стелі на ланцюжках звисали три цвинтарні ліхтарі, які на замовлення Кноблоха смикнули колись гробарі зі львівських місцин вічного спочинку. Це тьмяне цвинтарне освітлення дуже добре відповідало атмосфері кнайпи, яку облюбували найкращі сини злочинного світу. Зате будь-кого, хто з’являвся тут уперше, охоплював метафізичний жах.

Коли я зайшов до шинку, помітив, що відбулися деякі зміни. Дерев’яну засмальцьовану ляду замінив шинквас, покритий бляхою, з нього грайливо стирчала вгору «піпа» — мосянжева рурка, з якої текло пиво. За шинквасом на полицях красувалися пляшки з горілкою, ромом, вином і медом, раніше там була тільки дешева цьмага[51]. Під стіною на маленькій газовій плиті з двома пальниками пані шинкарева готувала флячки[52] і смажила яєчню на салі. В приміщенні панував стійкий запах смаженини й цибулі, квашених огірків і капусти, маринованих оселедців, запах пива й горілки, а ще — запах просяклих багаторічним тютюновим димом стін кнайпи. Дим клубочився над головами пияків і стелився під стелею. Шкляна вітрина на шинквасі вражала: завивані мариновані оселедчики з цибулькою, тоненькі печені ковбаски, залиті смальцем, яйця з часником і кропиком, канапки з ковбасою, шпондерком, шкварками чи салом. Поруч височіло кілька великих слоїків з маринованими оселедцями, квашеними огірками, яблуками й капустою. За мого часу з їдженням тут було зовсім зле — подавали іно цибулю, редьку, сіль і сумер — по-замарстинівському хліб, а до пива — кварґлі[53], специфічний запах