Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

бабера в халаті, що розходився на випнутому животі. Вона була товста, обличчя підпухле й червоне, я навіть роздивився малесенькі, як мачинка, цяточки на її носі. Вона й раніше любила випити не гірше за свого чоловіка, але оце, напевно, геть пустилася берега. Тепер дивилася на мене своїми маленькими свинячими очками, які зраджували одне: в цей момент в її організмі відбувається тотальне винищення нервових клітин, вони там гинуть тисячами. На голові колосилася доволі убога вилиняла рослинність.

Так, то була Лідка. А що, властиво, я сподівався побачити? Вона й раніше не вирізнялася худизною і мала форми, яким найкраще б пасувало визначення «пишні», і тоді у неї вилізало волосся й сіклося від безперервних накручувань і фарбувань, а тепер переді мною стояла тридцятилітня молодиця, яка не встигла наквацяти писок і розчесатися.

— Стефку! — проплямкала вона несміливо, мовби до останку ще сподівалася, що то не я, а святий Пантелеймон прийшов її привітати з сонячним днем.

Авжеж, я теж змінився, бо, на відміну від неї, схуд. А за хвилю на її обличчі вималювався страх, вона заціпеніла, і очка її забігали, аналізуючи рівень небезпеки, який випромінював я своєю появою. Уже одне те, що я побачив її такою, позбавленою геть усіх колишніх приваб, перехопило їй подих. Її вуста затремтіли, а на очах з’явилися сльози, здавалося, вона готова була запастися крізь землю від сорому і ганьби. Я стояв і вбивав її лише одним своїм цинічним поглядом, без жодних слів. Я прийшов, щоб її вграти, вграти так, як і раніше, але ні, цю корову я грати не буду. І я міг би їй навіть це сказати, але навіщо? Про все говорили її очі.

— Ма... ма... — почувся дитячий голос, маленька дівчинка випірнула з глибини помешкання й притулилася до Лідки, обхопивши ручками її ногу. А за мить з’явився ще один персонаж цієї провальної п’єси, як і можна було сподіватися — в піжамі, лисий і з животом.

— Хто там такий? — прогуркотів він, визираючи з-за її рамена.

Я міг би звичайно зайти й попросити чаю, як давній знайомий, або сказати: «Вибачте, я помилився помешканням», але я зробив інакше, я усміхнувся на всі свої тридцять два і сказав:

— Пробач, Лідуньчику! Я не думав, що нинька твій чоловік удома. Цьом-па-па!

Коли я повернувся йти, почув за спиною жіночий вереск і дзвінкі виляски, потім двері затраснулися, і спектакль набрав прискорених темпів. Щастить їй на чоловіків, чомусь попадають одні й ті ж. Але цього разу, якщо вона використає тесака, вже не буде кому її розрадити. Після цієї пригоди мені люто забаглося випити і то в товаристві якихось панянок легкої поведінки, таких, що не мелють язиком, коли їх не питають. У мене в кишені було триста золотих, це все, що я заробив у тюрмі, хоча міг і більше, та не було особливого бажання, але з ними я почувався королем вулиці.

Я вирішив зайти до «Жоржа». На розі Клементини Гофманової навпроти книгарні Бернарда Полонецького стояв старий сліпий катериняр і крутив свою сумну мелодію, а дві білі мишки в клітці поверх катеринки жваво спиналися по ґратах. Він стояв тут роками, мелодія була та сама, мишки, можливо, теж. Я кинув йому до капелюха кілька дрібних, він, вловивши їхній дзвін, подякував. Біля вітрини крамниці в партері готелю я зупинився. Галантерея А. Теріха рекламувала «Добре скроєні чоловічі сорочки — вже від 5 зл., модні кравати — вже від 50 грошів, гарні чоловічі капелюхи — вже від 45 зл., і все це в широкому асортименті». Я подумав, що капелюх мені до мого пожмаканого вигляду не придасться, а от сорочку змінити на моднішу варто. Я вибрав білу в чорну смужку, точніше не я, а мила консультантка, яка крутилася біля тих, що вагалися з вибором. Коли я поміряв і сказав, що збираюся у цій сорочці піти, вона, не вагаючись, запропонувала її швиденько попрасувати. Я хотів їй дати пару грошів, але вона відмовилася, піти ввечері на каву — теж. Мабуть, мій вигляд не викликав у неї довіри. Я провів рукою по обличчю, і мої очі відразу почали шукати фризієрню. Не довго й шукали, бо була поруч у партері готелю і належала Рудольфу Пертцлю, як і парфумерний салон. Там нарешті мені надали пристойного вигляду. Принаймні кельнер при вході до ресторації, окинувши мене своїм зірким поглядом з голови до ніг, навіть не мруґнув і вклонився. Серед дня там не було людно, кілька фордансерок нудьгували за столиками і з надією подивилися на мене. Фордансерки розкручували клієнтів на гроші, отримуючи свій відсоток під рахунків, які оплачували пани, що запрошували їх за свої столики. Отже, в інтересах фордансерок було, щоб їхній залицяльник замовляв якнайбільше і то найдорожчих страв і напоїв. Але я знав, що вони потім крутили динамо, а це мені не пасувало.

Я підійшов до бармена і запитав, чи є тут нормальна дівка не з тих, що шліфують брук. Він повів очима в кінець зали, там сиділа одна в червоних сітчастих панчохах. Але перш ніж кинутися в атаку, я вирішив перекусити й замовив собі росіл та порцію кармонадлів[45] з бульбою, після тюремного оздоровлення мені хотілося нарешті напхатися під зав’язку. Відтак на десерт я замовив морозиво і шампанське та попросив кельнера прикликати до мого столика ту дівчину, котра своє нудьгування перетворила на театралізовану виставу, міняючи що кілька секунд пози й міни, а при цьому раз по раз зиркаючи на мене, але не тому, що я її аж настільки привабив, а тому, що зиркати тут більше не було на кого.

Коли вона підійшла, я побачив, що то юна дівуля зі штучним рум’янцем і червоними, як жар, вустами, вочевидь, вона намагалася виглядати старшою, ніж є, і перестаралася, бо мала на писку стільки макіяжу, що скидалася на торт. Я запропонував їй шампанське, але вона, мило усміхнувшись, сказала, що воліла б ще щось перекусити. Я підсунув їй морозиво, і вона, здогадавшись, що я не з тих, кого можна легко розкрутити, сумлінно взялася за десерт, притлумивши обідні інстинкти. Коли вона доплямкала, я поцікавився, скільки вартують її послуги. Двадцять, сказала вона, і десятка за номер у готелі. Це було дешевше, ніж я думав, а вона, мовби читаючи мої думки, додала:

— Увечері дорожче. Багато клієнтів. Може, ти мені все ж візьмеш що-небудь поїсти?

— Я не люблю грання з кобітами, які перед