Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

зі смутком провів очима його авто і думав про те, що такі люди, як він, не повинні ризикувати життям. Міг би добитися слави для свого народу у спорті, а натомість накладе головою в глухих горах, і не знати, чи й поховають його по-людськи.

Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе, голоси перекупок злітали в повітря і клубочилися разом із горобцями. Я проходив поміж ятками й роззирався на боки, мені приємно було побачити знову цей барвистий розсміяний світ і влитися в нього непомітно й тихо, але ні, непомітно не вийшло, бо якась перекупка, зауваживши, що я нічого не купую, а лише розглядаю, загулюкала: «Та шо пан туво допче грушки? Та шось купуйте ду хулєри!» Я з пантелику зиркнув під ноги — які грушки? А вона — в регіт. Ага, второпав я, то лише така приказка. Але я вже знав, чого хочу, і подався відразу до молочарок та напився свіжого ще теплого молока. Щойно тоді відчув, що я на волі.

Я пішов у напрямку Ринку. Галас базару мене поманив до себе

З-під статуї Нептуна било два срібні струмені води, бризки розліталися і тішили хлопчаків, що підставляли під них свої обличчя, примруживши очі. Мені захотілося бути, як вони, я наблизився і теж підставив обличчя, але бризки так високо не долітали, лише злегка скропили мені груди. Я прогулювався площею і з подивом пересвідчувався, що світ реклами не дуже й змінився. Папіросні гільзи «Морвітан», паста для взуття «Добролін», порошок від болю голови «Когутик», пральний засіб «Радіон» («Радіон сам пере!») виднілися всюди. А ось і жарівки «Осрам», які викликали стільки кпинів, але поважна фірма й не думала міняти цю назву, а король Афганістану Амануіллаг, прогулюючись Львовом і всюди бачачи цю назву, вирішив, що це прояв поваги до нього, і привітав президента міста Мосціцького вигуком: «Осрам! Осрам!» Але що там казати — жарівки-осрамівки були перша кляса. А ось і реклама «Olla Gum», яка не одну дитину манила своєю таємничістю, але батьки ніколи попри не знати які налягання не пояснювали, про який продукт мова, переважно відбріхуючись, що то радерка — ґумка-витирачка.

Кулюс мене чекав у шинку Кноблоха, але чому б мені спочатку не провідати Лідку? Вона, звісно, стерва, але в ліжку янгол. Я подумав, що це якраз те, що мені зараз потрібно, і щойно я подумав про неї, то вже не міг себе стримувати. Мені було начхати, як вона зі мною вчинила, я просто прагнув її, і це був звичайний тваринний імпульс. Дорогою я думав, якими словами вона зустріне мене, і що я їй відповім, може, й не буду відповідати, а просто згребу в оберемок, занесу до покою і кину на ліжко. Так, як це робив раніше, їй це подобалося, вона тоді вдавала, що борониться, і кусала мене, а потім сама сичала: «Ґвалтуй! Ґвалтуй! Ґвалтуй мене!» Але три роки є три роки, вона могла знову вийти заміж за якогось придурка. Ну, що ж, я тоді запропоную йому місцевий наркоз у дихало, це його вимкне бодай на десять хвилин, а більше й не треба.

Однак я спершу вирішив провідати тата, ледве чи він втішиться мені, за ці роки він не відповів на жоден лист. Він жив у своєму спокійному розміреному світі й не мав бажання його руйнувати через блудного сина, він беріг своє здоров’я і знав, що найгірший ворог здоров’я — нерви, тому він ніколи не встрявав у жодні сварки, навіть якщо мама скипала і піднімала голос. Тата я застав там, де й сподівався, — у шинку за гальбою пива разом з іще трьома своїми колегами. Раніше їх було більше, але поволі один за одним вони покидали свій і його світ.

— То мій син, — сказав він, коли я підсів до них. — Як там? — і поплескав мене по плечах, демонструючи своїм друзям нашу ідилію.

— На ґлянц[44], — відказав я і замовив пиво.

Тато похитав головою, надпив пиво і промовив:

— Там у хаті я насмажив пляцків. Розігрій собі. Кисляк у спіжарці. Я ше тут трохи посиджу.

— Добре, — сказав я. — Але маю ще справи. Прийду пізно.

— То мій син, — повторив він. — Військовий летун. Во такво прилетит і знову — фурр і нема. Як кажеш? Буде война?

— Певно, що так.

— А видите? А я не казав? Мій син знає. А ти чув, як у нас днями відбулися вибори до магістрату? На більшости дільниць не допустили українських спостерігачів і членів комісій, а багато виборців не мали змоги голосувати. Розумієш? А причина для всіх їднакова: у виборчих списках прізвища виборців були польською, а в особистих документах — українською. Я сам не зміг проголосувати. Але коли поглянув у тоті списки, мене шляк трафив! За мене вже встигла проголосувати «виборча гієна»! Ну, не ясний ґвінт? І не тільки за мене. Ади-во за пана Конопку теж! — він поплескав по спині свого кумпля, такого ж засушеного емерита. — Ми пробували обурюватися, але що поможе!

— Я навіть так ся взлостив, — замотав головою пан Конопка, — жи був би взяв фузею і їх застрелив. Я пройшов італійський фронт, руский фронт, у мене медалів стіко, шо як вберу мундур, гнуся під ним, як верба над водою. А вони не дают голосувати. А бодай би ви ногами понатігали!

— У кількох комісіях, — жалівся тато, — визнано недійсними карти, заповнені українською мовою. А в списках виборців знайшли цілу армію покійників. Такого передше не було. Але воєвода Білик каже, жи всьо в порядку, порушень, курди, нема... Ну, але, як ти кажеш, буде война, я спокійний. Нарешті то свиньство ся скінчит.

2

Біля самої Лідчиної хати я відчув, як шалено калатає моє серце, дивний острах охопив мене, і навіть з’явилася думка повернутися й піти геть. Дехто з її сусідів зацікавлено стежив за мною з вікон, мабуть, пригадували мене з зали суду. Я постукав у двері, за хвилю пролунало чалапання пантофель, і в прочинених дверях вигулькнула