Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

самі, але мені здається, що мають вони вже іншу інтонацію і ритм, чужий для моїх вух. Чи я коли-небудь вивчу цю інтонацію? Чи потрафлю в цей ритм? А може, мені це здається? Та однак я не буду таким, як вони, ми всі в цьому життя транзитом, але я проїхав свою станцію і загубив дорогу назад.

Якщо отак подумати, в’язниця — марне вбивання часу, але для мене воно не було марним, бо я вбивав час за читанням книжок, хоч і читав без жодної системи, просто брав усе, що мала тюремна бібліотека, тому романи Карла Мая про Віннету або пригоди Шерльока Гольмса могли сплітатися з романами Жеромського, історичними працями або афоризмами Фридерика Геббеля, а моя бездонна голова, яка доти ніколи себе не обтяжувала наукою, бубнявіла від усіх цих знань.

Усі ці роки мені невимовно кортіло написати листа Ірмі, щось збрехати, пояснюючи, де я пропав, і я писав, а потім шматував і переймався тугою. Опинившись у чотирьох стінах, людина всі емоції відчуває загострено, як у сні, коли сниться щось, від чого розчулюєшся, а, прокинувшись, смієшся зі своєї слабості. Може, так і тут, може, насправді я не відчував до неї особливих почуттів, але в тюрмі мене ятрила любов.

А тепер я йшов містом, роззираючись на нові крамниці, нові кнайпи, але ловив себе на тому, що зосереджено розглядаю лише дівчат, нічого більше мене не цікавило, я просто полював за ними очима і, не маючи більше сил себе стримувати, вирішив, що зараз мені потрібно лише одне — жіноча ласка. Опинившись на Марійській площі, я зупинився перед вітриною «Будинку Моди». На мене дивився молодик з акуратно підстриженим волоссям, у його очах виднілося провалля. З задуми мене вирвали поліцейські й зажадали, аби я зняв з шиї хрестика на відзнаку 950-річчя хрещення Русі. Минулого року мені того хрестика з ланцюжком передав тато, в канцелярії поклали його до конверта і лише сьогодні видали. Тобто вони до хрестика не мали жодних претензій, то якого дідька цим потрібно? Але я не став гороїжитися і хрестика скинув. Мабуть, їх спровокувала до такої пильності маніфестація біля Музею Прикладного Мистецтва, там зібралося кількасот робітників, і щось волали на підтримку червоної Іспанії та товариша Сталіна, а також протестуючи проти концтабору в Березі Картузькій. їх розганяла поліція, але вони не розбіглися, а зійшлися біля Оперного і знову маніфестували, а потім закидали поліцію камінням. Я хвильку поспостерігав за тим червоним шумовинням і рушив на Ринок, а там теж була не зла фрайда[42]: з будинку «Просвіти» поліція здирала українські вивіски під крики протестувальників.

Щось у повітрі пучнявіло не дуже добре й тривожне. Я підійшов до кіоску «Руху», щоб купити кілька газет, польські, українські і єврейські були, а німецькі днями заборонили. Ба більше — власники львівських кінотеатрів постановили більше не демонструвати німецьких фільмів. Газети забиті політичними лозунгами і проблемами. На ХІХ-ому Загальнопольському З’їзді Делегатів Товариства Учителів Середніх і Вищих Шкіл до статуту було запроваджено пункт: «Членом Товариства може бути тільки християнин, народжений християнами». Газета коментувала, що «досі й так серед членів ТУСВШ не було жодного жида, отже, зміна статуту мала демонстраційний характер, який стверджував, що жиди не можуть розраховувати на жодні зміни в польському суспільстві. Учасники з’їзду зажадали, аби в новому навчальному році учитель-жид не міг виконувати обов’язків класного керівника, ані керівника будь-якої учнівської організації на теренах польських шкіл».

Єврейська «Chwila» описувала бурхливі події у вищих навчальних закладах. Польські студенти зажадали усунути з Університету Яна Казимира професорів-жидів, не приймати на навчання жидівської молоді і звільнити зі шкіл учителів-жидів. Натомість жидівські студенти оголосили голодування, протестуючи проти антисемітизму. Студент Політехніки Ян Нємєжицкі «приступив до такого собі Рейха, що йшов вулицею Галицькою, вдарив його кулаком, викрикуючи: Хайль Гітлер». До авдиторій почали вриватися студенти-боївкарі і силою пересаджувати жидів на окремі лави, а тих, хто боронився, били, а то й скидали зі сходів, у тому числі й дівчат. Натомість жидівські студенти влаштували одноденний страйк. Групи польських націоналістів переривали заняття і силою викидали студентів-жидів з авдиторій. На брамах Політехніки й Університету вивішено транспаранти: «День без жидів» і «Вимагаємо лавкового ґетто». Групи студентів перекрили усі входи і не пускали жидівських студентів, обкидаючи камінням. Кілька жидівських студентів було жорстоко побито.

Раптом я почув звуки гучної шарпанини. Поліція вчепилася в якогось здорованя, щоб зняв з шиї такого самого хрестика, якого носив я, але, на відміну від мене, той завзято боронився і доводив, що вони не мають права цього робити, спритно ловив їхні руки й відводив набік, пильнуючи при цьому, аби когось із поліціянтів не увередити. Голос його видався знайомим. Невже Осип Хома[43]? Я наблизився — таки він. Інцидент зібрав тлум народу, лунали обурені вигуки, і поліція врешті відступила. Я вхопив Осипа за плечі. Нам обом радісно було зустрітися по кількох роках, але він відмовився піти до кнайпи, бо квапився на Карпатську Україну, і лише попросив мене провести його на Підвальну, де чекало авто.

— Навіщо? — здивувався я. — Битва ж програна. Уряд утік до Румунії.

— Не розумієш. Я щойно звідти, супроводжував поранених. Там боротьба триває, але вже партизанська. Я тепер везу туди патрони. Зброя є, а стріляти нема чим. — Він ішов рішучим швидким кроком, говорив голосно, не зважаючи на перехожих. — Ти помітив, як швидко усе міняється, вигострюється, жорстокішає і котиться у щось безформне й жахливе? Чим усе це закінчиться?.. Ось ти накупив газет і бачиш, що газети чекають війни, хоча війна вже почалася, вона вже триває. Як спритно Німеччина, Угорщина і Польща розшарпали Чехословаччину! Чи це не війна? І чи не почалася вона вже й для нас, українців?

— То, може, варто зберегти сили, а не витрачати їх на бій, якого вам не виграти? Що вдіє жменька партизан проти регулярної угорської армії?

— А це, друже, питання честі і гонору. Щоб ніхто потім не сказав, що зайняв нас без бою, не проливши й краплі крові. Щоб не хизувався потім перед світом отим мирним приєднанням. Саме для того мусимо покласти свої голови. Не треба нас шкодувати. Ми загинемо, щоб наступним поколінням не було соромно жити. Як казали елліни, зі щитом або на щиті.

Ми спинилися на Підвальній. Обличчя Осипа було опалене сонцем, над бровою виднілася близна, якої я не зауважив раніше. Він був усе такий самий здоровило, тільки що добряче схуд. Я