Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

Ще!» — мовляв, розповідай далі, бо в Ляндруса голова приплюснута так, гейби він змалку на ній виварку з водою носив, і він не має такої фантазії, і Каляфйор розповідає далі, прицьмакуючи. А я сказав, що нє, не хочу буханця, волію живе тіло, то потерплю.

VI. Стефан

1

Посеред в’язничного двору, залитого лагідним сонячним сяйвом, оточеного сірими мурами, стоїть чоловік, біля його ніг невелика зелена валізка. На східцях, що ведуть до ґанку, гойдається на обцасах вартовий на прізвисько Ґзимс[41], так його прозвали через випнуті бровні дуги, як у неандертальця. Розумом він теж від нього далеко не втік, і шкода, що не працює в музеї, а в тюрмі. Вираз його обличчя не промовляє нічого — воно таке ж сіре й похмуре, як і ці стіни, навіть мухи, яких тут безліч, обминають його. За спиною чоловіка на самому ґанку перед синіми дверима височить директор тюрми. Може, ця синя барва дверей, а може, ця сірість будівлі впливає на те, що виглядає він зовсім нереально, наче малюнок з плакату, позбавлений перспективи, приплюснутий і нудний. Директор стоїть, втупившись очима в дзиґар на вежі. Чоловік дивиться туди ж. Вартовий не дивиться нікуди. На вежі за п’ять дванадцята.

А цей чоловік не хто інший, як я, і за п’ять хвилин мине рівно три роки мого перебування у цьому чудовому виховному закладі. Хвилини повзуть надзвичайно повільно, здавалося, що увесь простір застиг, а повітря перетворилося на драглі, у яких кожен рух годинникової стрілки розтягується у вічність. Я боюся відвести погляд з дзиґаря вбік, бо неясний страх змушує мене до підозри, що тільки-но я це зроблю, як велика стрілка годинника зіскоче назад, і я пробуду тут на хвилину або й дві довше. Директор теж не зводить погляду з дзиґаря — він пильнує, аби велика стрілка не скочила вперед. Лише вартовому до всього байдуже, він або думає про пиріжок, від якого його щойно відірвали, або про мою вишиванку, яку передав мені тато і яку не вдалося йому привласнити, бо я вчасно помітив, як він ховав її собі під стіл, або ж не думає взагалі ні про що, і так йому найліпше.

Та от починає бемкати. Директор навіщось глипає на свого дзиґарка, який бовтається у нього на пузі, потім сходить з ґанку і простує до мене. На його доброму налитому здоров’ям обличчі розповзається усмішка, але не живої людини, а намальованої на плакаті, вона розповзається до дозволеної тюремним етикетом межі й, отака застигла і незворушна, пливе до мене, мов листочок латаття. Вартовий підходить до брами і прочиняє фірточку в ній. Один засув, другий. Директор тисне мені руку, щось каже, мабуть, те, що й завжди в подібних випадках, я не слухаю, мене зачаровує галас вулиці, я рвуся йому назустріч. Тисяча з гаком днів і ночей, проведених тут, покотилися у безодню, я не оглядаюся, та, коли роблю перші двадцять п’ять кроків, з труднощами починаю усвідомлювати, що завертати не треба, хоча звичка завертання ще збереглася в ногах і довго ще мені доведеться її долати. Спочатку з’являється радість, що можна йти далі, що простір, у якому рухається тіло, більше нічим не обмежений, але ця радість змішана зі страхом і з невпевненістю, бо все це, мов сон, бо всього забагато — і світла, і неба, і одягу, від якого відвик, і цього відчуття твердої шкіри з обцасами на ногах, і самої радості, бо в такій кількості її давно не було — це наче повінь, що заливає все, що бачить, і я, не зумівши одразу все це опанувати, зупиняюся і стою зачарований вже тільки тим, що живу, і що цей світ довкола, і ці люди зі здивованими поглядами, які так голосно розмовляють, існують насправді й існували раніше, і всі роки, що мене не було серед них, вони не помічали моєї відсутності. Але з цим мені вже важко примиритися. Як — мене не було серед них стільки літ, а їм байдуже? І от я з’явився перед ними, а їм байдуже? І віднині я житиму з ними, але їм байдуже?

Коли виходиш з в’язниці, маєш таке незбориме відчуття, наче спізнав істину і здатен її нести людям, мені хочеться випростати руки назустріч перехожим, обнімати їх і шептати на вухо Віще Слово, але вони мене обминають і лише зиркають здивовано: чого ото я став посеред вулиці, як стовп? Водночас у моїх грудях починає кільчитися лють, вистрілювати цупким пагоном і обплітати мене зсередини, але не до цих людей, а до тих, що мене засадили за ґрати, і до тих, що повірили в мою провину, і до тих, що сміялися з мене, коли я казав, що не винен, відмахуючись, що всі так кажуть, особливо в тюрмі. А до цих людей я відчуваю лише теплу приязнь, і мені хочеться з кожним забалакати, мов із рідним, і розпитати, як йому живеться, але натомість я запитую, котра година, хоча вдалині видніється вежа ратуші з дзиґарем, я запитую, який сьогодні день, який місяць і який рік, і знову: який день, який місяць і який рік, а вони: вівторок, шосте травня, 1939-й. Я повторюю за ними, бо мені важко звикнути до цієї цифри, я проказую її вголос, але цього мало і я вигукую її. І знову здивовані погляди перехожих ковзають по мені, відтак я вирішую вбрати маску, щоб нічим не вирізнятися з-поміж них, маску, яка якнайкраще пасуватиме для цього дня, ось так вона виглядає, проста й вигідна, тепер я не викликаю в них ні подиву, ні переляку, ні захвату — звичайне обличчя звичайної людини, яка простує з пункту А до пункту Б, а ті люди, які проминули мене до появи маски на моєму обличчя, вже далеко, я для них просто не існую, як і вони для мене. Моє обличчя залишається невразливою маскою навіть тоді, коли я бачу жінок в обтислих сукенках і в ясних шовкових панчохах, обличчя моє кам’яне, хоч у душі моїй вирують пристрасті, а очі обмацують їхні перса, їхні стегна, а вуста ледве стримуються, щоб не вигнутися в поцілунку, а пестливі слова для їхніх вушок витанцьовують на язику за міцно стиснутими зубами. Я хочу їх усіх. Ці жінки й ці чоловіки — таких раніше не було, якихось три роки — і все змінилося. Може, навіть вони розмовляють інакше, ніж тоді. Пильно прислухаюся, слова такі