Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

class="p1">Діло поволі пішло так вдатно, що мама перестала ґдирати й змирилася, бачачи, що я якісь зарібки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго.

Сталося це так. Разом з моїм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком» на Казимирівський, а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже, смикнімо йому течку, мо’, в ній шось путнє є. Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течці ми знайшли іно трохи золотих, посвідчення на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну і повно магістратських паперів. Я так собі їх проглянув і бачу, що то папери неабиякі, бо там були навіть військові плани й карта з позначеними таємними схронами зброї на випадок війни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питає, Левко. Та таке, кажу, різна магістратська писанина. Шось важливе? Не. А вночі, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв і запхав за образ у куті. Левко жив сам, все в нього було в порохах, і той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку і таку течку, дістане нагороду. Підемо разом, каже Левко. Якого дідька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває, — розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати і, якщо покази не збіжаться, наші писки будуть прані.

До магістрату я рушив з дуже гарним настроєм, розмірковуючи над нагородою, все ж таки добру справу роблю. Я йшов з гордо випнутими грудьми, розмахуючи течкою, усміхаючись перехожим. У ратуші я повідомив вартовому, що приніс течку, яку загубив пан з магістрату, вартовий кудись зателефонував, а за хвилю мене скрутили, а коли проглянули течку і не знайшли карти, почали гамселити, а я не знайшов іншого способу для свого захисту, як верещати поросячим криком, і це, знаєте, вплинуло, бити перестали. Однак я твердо стояв на тому, що жодної карти не бачив, що взяв тільки ті золоті й що взагалі читати не вмію, бо підсвідомо вірив, що карта ще мені згодиться. Суд відбувся за лічені хвилини, суддя не хотів мене слухати й вирок мав написаний наперед. Я намагався пояснити, що навпаки заслуговую премії, а не цюпи, але він сказав, що свідки мене упізнали, тому нема чого довго юра крутити. Дав мені два роки тюрми. Я подумав, що то не так уже й зле, могло бути й гірше, бо сусідові по камері дали штири роки за дурний ланцюжок з кобітячої шиї. Правда, він її трохи придушив, ну, гак — лише для фасону.

Але з якими я чудовими людьми сидів! Кілька злодіїв з вищого світу, ну, тих, що спеціалізувалися по сейфах, — пінка злодійської еліти. Були також убивці та інша темна ґранда. Я швидко з ними зжився, бо вони мене взяли за свого — стільки я понавигадував різних своїх подвигів, навіть приписав собі одне убивство і розповів про нього в мальовничих барвах, було мені те завиграшки, бо не раз собі, засинаючи, уявляв, як когось ненароком убиваю, як позбуваюся тіла, як утікаю від переслідувачів, хоча то все була тільки фантазія і бажання когось убити насправді в мене не було. Якось, коли моя мама пішла в нічну зміну до праці, я привів до себе одну дурепу, не минуло багато часу, як вона почала скандалити і з ревнощів кинулася до мене з кулаками, я її відіпхнув, геть не сильно, а вона впала і бехнулася головою об підлогу. І шлюс — вимкнулася. Я кинувся до неї, трусив, мняв, хухав у вуста, перевертав і туди, й сюди, лив зимну воду, аж допоки вона врешті не прийшла до тями, хоч і не пам’ятала нічого, що було перед тим. Але якби не очуняла? То що би я робив? Ну, і власне я розповідав про неї своїм новим колегам, як про трупа, якого з різними пригодами мусив позбутися. Більшість із них сиділа роками, то були терті калачі з чорним піднебінням. Я мусив грати вар’ята і робити все те, що й вони, щоб не видаватися білою вороною. Але одного разу я відмовився від їхньої забави з хлібом. То було так. Каляфйор ходив розвантажувати машину з хлібом і поцупив один буханець. Коли він повернувся до камери й показав свою крадіж, камеру охопило неабияке збудження, з’ясувалося, що я один не знав того, для чого той буханець призначався. І коли я простягнув руку і попрохав: «Дай кєцик», Каляфйор відповів: «Е ні, я не для цього його приніс. Хоча цілушку тобі таки дам». Мене це здивувало і, жвакуляючи цілушку, запитав: «А для чого ж ти його приніс, якщо не для їжі? Може, зібрався з м’якуша ліпити шахи, як то робить той йолоп з третої камери?» І тут він ляпнув таке, від чого в мене та цілушка поперек горла стала. «Дурний, — каже, — я взяв його для того, щоб файно поцюпцятися».

І розреготався. Але я й далі нічого не розумів, тоді він пояснив: «Дивися, я роблю в м’якуші пальцем дзюрку. Бачиш — він теплий і парує, як піхва». І Каляфйор лізе на причі й починає вовтузитися з тим буханцем, а відтак передає далі, і ті роблять те саме, а я просто вдаю, що нічого не чую і нічого не бачу. Я ж не приречений на тривале сидіння, мені без потреби вдаватися до якихось збочень, хоча я про них інколи марю. А Каляфйор тим часом розповідає вголос, з ким він кохався у своїй бурхливій уяві: «То була панна в блакитній сукні... я рвучко здер з неї сукню, а під нею... під нею — сліпучий спалах білих майточок... — авжеж, Каляфйор ще й поет у душі, — я зриваю їх, і в очі мені летить чорна троянда ночі й роззявляє вуста, і я цілую її, і чую запах чаю, і ловлю руками стегна, мов перепілок, і душу їх у своїх шалених обіймах». А Ляндрус з буханцем кричить йому: «Ще! Ще!