Артем Чапай - Понаїхали

— Ми за тобою скучаємо, ма, — сказав Володя.

Вони обоє, батько й син, намагаються почути її.

— А Сергiй де?

Пауза.

— Та вештається знов.

— Скажiть, я його цiлую.

В телефонi помовчали. Потiм Володя сказав:

— Я перекажу, ма.

— Ну, не виговорюй, — сказав Юра.

— Ну, па-па.

Говорили недовго. Дзвонити по мобiльному дорого. Скайпу нема, бо хоч Оля й має старенький ноут, баби не користуються iнтернетом. Питала у Водафонi про мобiльний iнтернет — дуже дорого.

Баби цiлими днями дивляться телевiзор. Баба Олiмпiя бурчить з новин, а баба Амалiя не клiпає й нiчого не розумiє. Оля, коли має час посидiти бiля них, намагається вхопити суть. Вчить iталiйську.

До холоду додалися дощi. В будинку пiтнiють вiкна з пiднятими ролетами. На своєму вiкнi Оля намалювала якось ромашку, i потiм, хукаючи на скло, щоразу проявляла її заново.

У хатi вiдсирiвають сiль i цукор. Через день пiсля того, як Оля вiдкриває пачку, цукор перестає сипатись, а сiль грудкується.

На холодильнику завелася конкуруюча форма життя, й за нiч з даху, де конденсується вода, вона перекинулась на стiнки, а до ранку вже пiдбиралася хижою зелено-коричневою бородою всередину холодильника, коли Оля стерла її водою з содою. Боротьба з плiснявою стала перманентною.

Сам холодильник плювався з тонких трубочок іззаду. Вiн видавав звуки, схожi на гейзер, а одного разу Оля застукала холодильник за непристойнiстю: той робив пi-пi собi на дах. От звiдки харч для конкуруючої форми життя.

Оля так i не звикла лягати у вiчно вогку постiль. Не звикла, що коли проведеш рукою по кахлях на кухнi, долоня мокра вiд конденсату.

Туманний конденсат у першу половину дня стояв i на вiкнах.

Дощi не припинялися понад тиждень. Баба Олiмпiя й баба Амалiя не виходили навiть у двiр. Оля так не могла. Пiд приводом походу в «Конад» по продукти, виходила хоч на пiвгодини.

Більшість будинкiв стояли наглухо закритi грубими ролетами, що бiльше нагадували дверi гаражiв. Верхнi два поверхи її будинку теж не вiдкривались, а на нижньому, де жила Оля з бабами, ролети опускалися на нiч, щоб заощадити на опаленнi.

На пляжi стояв темно-зелений готель Гамбрiнус із зачиненими вiконницями, не залишивши жодної амбразури. Коли Оля вперше побачила назву Гамбрiнус, то захихотiла в кулак. Якось Оля наштовхнулася на вiдкритий зошит Сергiя з англiйської граматики. На сторiнцi син намалював чоловiчка з сiрими мiшками пiд очима, з довгим носом i кадиком, із запалими щоками.

Сергiй з добродушним смiхом в очах глянув на маму:

— Це Герундiй.

Оля порснула, затуляючи рот кулаком — її характерний жест. Сама вона жартувати не вмiла, але цiнувала жарти iнших.

Тепер вона зiтхнула. Тодi ми жили всi разом. Сергiй ще не вiддалився. Вiн мiг дивитися на мене, та й на батька, з добродушним смiхом в очах. Добродушним.

Нiчого. Це вiкове. Перейде. Все буде добре.

А я повернуся. Я тут тимчасово. Це перейде. Все буде добре.

Темно-зелений Гамбрiнус стоїть, закривши всi вiконницi, як форт. А от у будинку-близнюку Странд одне вiкно лишається з пiднятими ролетами. Й Оля починає уявляти, що в цьому Страндi, як в Оверлуку, сидить наглядач Джек Торренс, друкує маячню на друкарськiй машинцi, божеволiє й готується вбити свою родину. Блiн, що за думки.

Море шумить. Пляж мокрий та холодний. На нього штормом повикидало смiття. В пiску гниють великi, в лiкоть дiаметром коричневi медузи.

Ввечерi Оля не змогла додзвонитися до своїх, бо закiнчилися грошi.

4

— I шо, як воно у баби з дiдом жити?

— Та бля. Хоть про армiю й поступання не жужжать. Ги-ги, про батю жужжать.

— Це маминi? Ну, баба з дiдом.

— Ну да.

— А батя шо?

— Не знаю. Не спiлкуюсь.

Мейдин промовчав. Його батько працював у Москвi.

— А повезло Кокосу, — сказав Мейдин.

— Мамцi його повезло, — Сергiй зразу зрозумiв, про що йдеться.

— Ну да.

Кокос їм обом по десять разiв розповiдав цю iсторiю. Його мама колись, iще в дев'яностих, мала їхати на апельсини в Грецiю. Обварила ногу, вивернувши на себе каструлю. Якраз у той день, коли мала їхати по вiзу. Не поїхала. Три мiсяцi кульгала. З литки злазила шкiра. Коли згинала ногу, з-пiд кiрки текла прозоро-жовтувата рiдина.

— Повезло, — повторив Мейдин.

Вони сидiли в парку. Докурили по однiй. Сергiй нарештi запитав те, що хотiв запитати:

— Чуєш... Мейдин... — i Сергiй видихнув: — Тебе в ментуру не викликали?

— А. Та всiх наших по одному викликали, ще як ти в Москвi був.

— Всiх? Вони звiдки всiх знають?

— Ну не всiх — а тих, хто на акцiї про шаурменiв був. Вони ж нас на вiдео знiмали.

— Ото ми дебiли.

— Та чо. Ми знали, на що йшли, — спокiйно сказав Мейдин. — Тiпа, публiчна акцiя.

— Ну да... Тебе хто допитував? Такий мент, на загнану коняку схожий?

— На коняку? Ха, щось у цьому є. Хрипун?

— Щось таке. Така довга морда й мiшки пiд очима. Цей, тiпа — злий коп. А iнший, жирний добродушний — тiпа, добрий коп, да?

— У мене жирного не було. Тiльки Хрипун.

— Чуєш... — Сергiй зробив паузу. — Правда, убили когось?

Нiкого поряд не було, але Мейдин роззирнувся на всi боки. Через три лавочки лежав бомжик. Далеко йшла жiнка з дитячим вiзочком. А так то в парку порожньо.

— По ходу, нiгера якогось. Iз Конго, шось таке.

— Да. Мент казав, у нього сестра лишилась, вона й накапала. Чуєш, а той шо добрий мент, ну жирний, такий тiпа: слухайте, нам-то все одно. Поки ви їх тiльки пиздили, ми даже вас уважали, а тепер ви нам проблеми створюєте, статiстiку портите. Бо вбивство — це сувора звiтнiсть.

— Слухай, Голова... Не знаю, як ти думаєш. А я думаю, це перебор.

Сергiй кивнув.

— А шо, це таки нашi?

— Та да. Бiлий з його турнiкменами. I вродi Кокос там був. Але я про це не питаю, не хочу знати. А тебе чо викликали? У тебе ж це, як його, алiбi. Москва, всi дiла.

— Ну тiпа питали, шо я знаю про Бiлого. Знаєш, що коняка казав? Тiпа, Бiлий за свої акцiї грошi бере.

— Хто ж за негра платить?

— Ну, тiпа Бiлий справдi за бiлу расу. Ну але там, на базарi, щоб