Артем Чапай - Понаїхали

Поки нашого цвіту по всьому світу – Неньку заполонили мігранти. Сергій Ткачук бореться з нелегалами вдома, а тим часом його батьки працюють на заробітках за кордоном. Батько припускається помилки за помилкою, розвалюючи сім'ю. Мати намагається на відстані зберегти свою родину. «Понаїхали» відстежує долі чотирьох Ткачуків: Юрія, Ольги та двох їхніх таких різних синів – Сергія й Володі. Невелика за обсягом книга охоплює понад десятиліття. Дія відбувається у вигаданому місті Білий Сад, а також у країнах, де доводиться працювати Ткачукам.
«Понаїхали» є першою частиною розпочатої Артемом Чапаєм трилогії про Білий Сад.

ISBN 978-966-8659-61-4
© Нора-Друк, 2015.

Артем Чапай

ПОНАЇХАЛИ

Понаїхали

Усi ви — загублене поколiння.

Гертруда Стайн — Ернесту Хемiнгуею

Дякую всiм, хто дiлився iсторiями та думками. Особливо тим, хто роками розповiдав про себе та знайомих. Кiлька з таких найближчих друзiв, як у нас заведено, з часом стали менi й дружинi кумами. Двом iз кумiв спасибi також за конструктивну критику чернеток цiєї книжки.

Особлива подяка Оксанi Пронюк, яка прислала у подарунок свою книжку про особистий досвiд i про спiльноту наших заробiтчан у Болоньї «Пiд арками». Звiдти взято, зокрема, вiрш Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка».

Дякую Iрi Кожевнiковiй за критику самосприйняття заробiтчанок, а особливо — за її спроби допомогти окремим жiнкам. Це викликає захоплення. Спасибi за консультацiї щодо побутових деталей та виправлення помилок в iталiйськiй мовi.

Оленi Федюк дякую за її дисертацiю, з якою я мiг звiряти власнi спостереження. Окреме спасибi за поради при написаннi книжки.

Особлива подяка Майї Кавзар, Нанi Вогрiн, Нiцi Гумiлар, Патрицiї Васкотто, Вено Тауферу, Людвiгу Хартiнгеру, а також тим людям з «Вiленiци», Словенської асоцiацiї письменникiв i Центральноєвропейської iнiцiативи, кого я не знав особисто, але завдяки кому змiг кiлька мiсяцiв працювати «в полi» у Пiвнiчнiй Iталiї.

Дякую Максиму Буткевичу з «Без кордонiв». Олегу Шеленку. Наталiї Гуржiй та Карiмi Мохаммад з «Рокади». Без їхнього впливу на мене, без їхнiх контактiв i допомоги цiй книжцi бракувало б симетрiї. Й тут iще раз слiд подякувати власне людям, якi дiлилися своїм досвiдом та iсторiями. Надто конкретнi факти та, звiсно, iмена у книжцi змiнено.

Окреме спасибi Баррi та Глорiї Бакстерам з Нового Орлеана. Ельвiну з Тегусiгальпи, чийого прiзвища я нiколи не знав. За дружбу. За останню сигарету з пачки. За те, що я не почувався самотнiм.

Ця книжка написана не на основi однiєї чи кiлькох iсторiй. Це синтез, тож персонажiв, подiї та деталi слiд сприймати як вигаданi. Мушу додати цей дисклеймер, щоб родичi та знайомi не почали масово впiзнавати однi одних.

Дякую всiм, хто допомiг. Дякую тим, кого я не назвав, але кому теж зобов'язаний.

Частина перша

1

Юра Ткачук усе-таки поставив чашку з чаєм на стiл i встав до вiкна глянути, що вiдбувається надворi. У вiкно кухнi свiтило березневе сонце. Юра мружив очi. Сьогоднi був четвер, i вiд обiду Юра сидiв удома.

Юра вже з пiвхвилини бачив краєм ока нездоровий рух пiд фiзико-технiчним лiцеєм навпроти вiкон. Лiнувався пiднятись, але зрештою цiкавiсть перемогла. Мабуть, пiзно. Юра тiльки побачив зi свого другого поверху, як за рiг будинку заходять пiвтора десятка пiдлiткiв. Переднi зникли, а заднi пiднiмали над головою руки й кричали щось. Скандували. Так нiби пiдбадьорюють себе, хмикнув Юра.

Вiн думав повертатися до столу, поки чай не охолов, але тут з лiцею вибiгла Марiя Федорiвна.

— Я знаю вас! Я запам'ятала!

Марiя Федорiвна по-старечому помахала кулаком услiд пiдлiткам. Чи це все-таки були дiти? З-за рогу почулось улюлюкання й цапиний смiх. Отакий: «Го-го-го!». Навiть не як гусаки. Гидкий у них смiх, коли голос ламається, подумав Юра. У мого Сергiя зараз теж такий. Аж мороз по шкiрi.

А скоро i у меншого, у Володi теж ангст повалить. Два пiдлiтка в хатi. Бррр. Юра беззвучно засмiявся.

Марiя Федорiвна внизу, покричавши, розвернулась i тяжко пiшла назад у лiцей. Ноги у неї вигинались у колiнах назовнi, це було помiтно навiть крiзь цупку коричневу спiдницю, що доходила старiй до середини литок. Марiя Федорiвна була Юрина сусiдка знизу, з першого поверху. Отримала колись квартиру як двiрничка й тепер жила з дорослим сином.

Ким вона працює в цьому лiцеї? Вахтеркою, мабуть. Чи прибиральницею? Юра вiтався з сусiдкою, але не дуже цiкавився її життям. Вiн бiльше цiкавився її сином Колею. Цей Коля нiчого видимого не робив, потроху спивався, а пiд час змiн матерi бухав пiд голосну музику. Найгiрше було, коли у Марiї Федорiвни були нiчнi змiни. Тодi Юрi доводилося спускатись i довго грюкати у дверi кулаками й ногами, сподiваючись, що Коля ще здатен щось почути i прикрутить звук.

Юра стежив у вiкно, як Марiя Федорiвна повiльно дiйшла вiд ворiт до будiвлi. Глянула на щогли бiля двоповерхового будинку з темно-оранжевої цегли. Похитала головою й зайшла всередину. Юра пiдняв погляд. На однiй зi щогл висiв нацiональний прапор. Юра хмикнув i повернувся до столу. Чай був дуже солодкий, як вiн любив. Але встиг вистигнути. Юра зiтхнув, вилив чай у раковину й поставив чайник на газ, щоб вода ще раз закипiла. I як ти п'єш такий окрiп, вiчно казала йому Оля. Юра усмiхався.

Юра виглядав молодше за свiй вiк, особливо коли усмiхався. А як щойно поголений — нiхто не давав йому бiльше тридцяти п'яти. Вiн був смiшливий, як i його жiнка. Легко рухався i з вiком ставав тiльки сухiшим, не набираючи ваги. Волосся залишалося золотистим, а риси обличчя правильними. Й жiнки вiд нього досi млiли, навiть значно молодшi. Юра це знав, йому це подобалось, а бiльше нiчого вiд чужих жiнок не було треба. Тiльки Оля. Пофлiртувати десь на роботi можна, але бiльше — нащо? Потiм усе життя мучитись i брехати? Йому i з рiдною Олею добре, а разом вони вже скiльки? Ого, рокiв вiсiмнадцять. Дев'ятнадцять? Треба буде у неї перепитати. М-м, i Оля теж досi в чудовiй формi. Й вони обоє навiть нiчого для цього не роблять. Добра спадковiсть. Пощастило.

Коля внизу ввiмкнув музику. За найгiршим сценарiєм. Пiшла пiсня «Идет война». Пiсня нiби й нiчого. Юра i сам трохи слухав групу «Бi-2». Тiльки Коля ставив «идетвойну» по колу, й вiйна йшла, i йшла, i йшла — годинами. Юра з Олею (й коли ще нормально розмовляли зi старшим сином, то i з ним) пiдсмiювались iз сусiда:

— О, знов «идет война».

I фантазували, як Коля вмикає пiсню по колу, сiдає пiд колонками у м'яке крiсло та, зцiпивши зуби, стискаючи кулаки, сидить, тремтить i намагається не випити. А потiм усе одно наливає собi гранчак. I програє вiйну.

Якось Юра вранцi йшов на завод i ледь не зашпортався: сусiд лежав упоперек сходового майданчика. I чомусь не на своєму поверсi, а пiд дверима Ткачукiв. А сходовi майданчики у хрущовках маленькi, тому довелось обережно переступати тiло й тулитися до стiни.

А раз Коля почав скручувати в усьому їхньому й сусiдньому пiд'їздах двернi ручки. Марiя Федорiвна тодi на тиждень поїхала в село