Герберт Уеллс - Машина часу

годинниковий механізм. Це ще гірше: виходить, Ельстед зараз живий, десь унизу, у п’ятьох милях від нас, у темряві й холоді, замкнений у цьому своєму міхурі, там, куди ще не проникав жоден промінь світла, куди ще не зазирала людина відтоді, як були створені води. У нього немає їжі, він мучиться від голоду та спраги і з жахом думає про те, чи вмре від голоду, а чи задихнеться. Що ж із ним буде? Апарат Маєрса, імовірно, невдовзі припинить діяти. Скільки часу він може працювати? Боже ти мій! – вигукнув він. – Які ж ми крихітні істоти! Які зухвалі бісенята! Там, унизу, цілі милі води, нічого, крім води, і навколо нас безкраїй простір, а над нами небо… Безодня!

Лейтенант простяг руки вперед, і тієї ж таки миті білий промінчик беззвучно сковзнув по небу, сповільнив хід, зупинився, став нерухомою цяткою, немов у небі з’явилася нова зірка. Потім він зісковзнув униз і загубився серед хитливих відображень зірок, у білому серпанку морського світіння. Побачивши це, Вейбридж так і завмер із протягненою рукою й роззявленим ротом. Він закрив рот, знову відкрив його й нетерпляче замахав руками. Потім він обернувся, крикнув першому вахтовому: «Ельстед з’явився!» – і кинувся до прожектора.

– Я бачив кулю! – кричав він. – Там, із правого борту! Світло в ній увімкнене, і вона щойно вискочила з води. Наведіть туди прожектор. Ми маємо побачити її, коли вона гойдатиметься на хвилях.

Але їм удалося знайти дослідника тільки на світанку. Вони ледве не наткнулися на кулю. Кран повернули, і матроси, що сиділи в шлюпці, прикріпили кулю до ланцюга. Коли її було піднято на палубу, люк відгвинтили й кілька людей заглянули всередину кулі, де панувала темрява. (Електрична лампа призначалася для освітлення води навколо кулі й була повністю ізольована від головної камери.)

Усередині кулі було дуже гаряче, і ґума по краях люка розм’якшилася. На нетерплячі запитання не надійшло відповіді, з камери не доносилося ні звуку. Ельстед лежав нерухомо, скорчившись на дні. Судновий лікар уповз усередину й, піднявши Ельстеда, передав його матросам. Спершу не можна було сказати, живий він чи мертвий. Обличчя його в жовтому світлі корабельних ламп блищало від поту. Дослідника віднесли в каюту.

Незабаром з’ясувалося, що він живий, але перебуває у стані цілковитого нервового виснаження й до того ж увесь у синцях від важких ударів. Після того як підняли кулю, Ельстед пролежав трупом кілька днів. Минув тиждень, перш аніж він зміг розповісти про свої пригоди.

Тільки-но до нього повернулася здатність говорити, як він заявив, що має намір знову спуститися на дно.

– Конче слід змінити конструкцію кулі, – сказав Ельстед, – щоб у разі потреби можна було обірвати линву, ось і все.

З ним відбулася дивовижна пригода.

– Ви думали, що я не знайду там нічого, крім мулу, – глумливо вимовив дослідник. – Ви глузували з моїх досліджень, а я відкрив новий світ!

Він говорив незв’язно, раз у раз забігаючи наперед, так що неможливо передати цю розповідь його власними словами. Але ми спробуємо викласти тут усе, що було ним пережите.

Спочатку він почувався дуже кепсько. Поки розмотувалася линва, кулю весь час кидало з боку на бік. В Ельстеда було таке відчуття, начебто він жаба, посаджена у футбольний м’яч. Він не бачив нічого, крім крана й неба над головою, та ще іноді людей, котрі стояли біля борту. Не можна було вгадати, куди покотиться куля. Ноги Ельстеда раптово здіймалися догори, і він пробував ступнути, але відразу летів сторч головою, а потім качався, ударяючись об стінки. Апарат якоїсь іншої форми був би зручніший, аніж куля, але не витримав би величезного тиску в морських глибинах.

Раптом хитавиця припинилася, куля вирівнялася й, підвівшись, Ельстед побачив навколо зеленувато-блакитну воду, слабке світло, що струменіло зверху, і зграйку якихось крихітних плаваючих істот, які прагнули, як йому здалося, до світла. Поки він дивився, ставало дедалі темніше й вода вгорі почала скидатися на опівнічне небо, тільки зеленіше, а внизу стала зовсім чорною. Якісь маленькі прозорі істоти почали тьмяно світитися, миготячи біля вікна зеленуватими змійками.

А відчуття падіння! Воно нагадувало дослідникові почуття, котре виникає, коли вперше спускаєшся ліфтом, тільки було значно тривалішим. Спробуйте уявити собі, що це таке! Саме тоді Ельстед покаявся у своїй витівці. Він побачив небезпеку, що загрожувала йому, у зовсім новому світлі. Він подумав про великих каракатиць, що живуть, як відомо, у середніх шарах води, про цих тварин, яких іноді знаходять напівперевареними у шлунках китів і які часом плавають у воді, дохлі й об’їдені рибами. Що станеться, якщо така почвара схопиться за линву й не відпустить її?

І наскільки добре перевірено годинниковий механізм?

Але чи кортіло йому зараз падати далі або повернутися нагору, не мало геть зовсім ніякого значення.

За п’ятдесят секунд ізовні стало темно як уночі, тільки промінь лампи раз у раз ловив яку-небудь рибу або потопаючий предмет, але Ельстед не встигав розгледіти, що саме. Одного разу йому здалося, що він бачить акулу. А потім куля почала нагріватися від тертя об воду. Ця небезпека свого часу не була взята до уваги.

Спочатку Ельстед помітив, що упрів, а згодом почув під ногами шипіння, котре ставало чимраз голоснішим, і побачив за вікном безліч дрібних, дуже дрібних пухирців, які віялом злітали догори. Пара! Він торкнувся вікна – воно було гарячим. Дослідник увімкнув тьмяну лампочку, що освітила кулю всередині, глянув на оббитий повстю годинник поруч із кнопками та зрозумів, що опускається вже дві хвилини. Він подумав, що скло в люку може лопнути внаслідок різниці температур, оскільки знав, що температура води на дні близька до нуля.

Потім підлогу кулі ніби притиснуло до його ніг, рій бульбашок ізовні став рідішати, а шипіння зменшилося. Куля злегка захиталася. Скло не лопнуло, не прогнулося, й Ельстед зрозумів, що небезпека, пов’язана із зануренням, уже позаду.

Ще через хвилину він буде на дні. Дослідник подумав про Стівенса, й Вейбриджа, і про всіх, хто залишився на кораблі, на відстані п’ятимильної товщі води, і був віддалений від нього більше, ніж найвищі хмари від землі. Він уявив собі, як вони повільно крейсують там, угорі, і дивляться вниз, гадаючи, що з ним.

Ельстед глянув у вікно. Пухирці зникли, шипіння припинилося.

Зовні була щільна, як чорний оксамит, чорнота, і тільки там, де воду пронизував промінь світла лампи, можна було розрізнити, що вона має жовто-зелений колір. Потім повз вікно низкою пропливли три якихось створіння – він міг розрізнити лише вогненні контури.