Герберт Уеллс - Машина часу

походжати берегом туди-сюди, чатуючи на мене. Чесно кажучи, таки принизливо було бачити, що ця викопна тварюка почувається господарем становища. З моєї голови й обличчя точилася кров, а все тіло було в синцях.

Я вирішив переплисти лагуну й ненадовго залишити свого птаха на самоті, щоб він угамувався. Потім я заліз на найвищу пальму і взявся обмірковувати ситуацію. Зізнатися, ніколи в житті я не почувався таким скривдженим. Яка чорна невдячність! Я був для нього ближчим за рідного брата. Висидів його, виховав. Отакого великого, незграбного, допотопного птаха! Я – людина, цар природи й таке інше.

Я гадав, що через якийсь час він сам це зрозуміє й засоромиться. Сподівався, що, коли мені вдасться піймати смачних рибок і я, ніби випадково, підійду й почастую його, він схаменеться. Минуло чимало часу, поки я довідався, якою мстивою і сварливою може бути вимерла порода птахів. Утілена підступність!

Не розповідатиму про всі виверти, до яких я вдавався, аби знову змусити птаха слухатися. Я просто не в змозі згадувати про це, бо навіть зараз паленію від сорому. Ви не уявляєте, як зневажливо поводилася зі мною ця музейна дивина, як вона лупцювала мене! Я намагався застосувати силу і став кидати в птаха уламками корала – з безпечної відстані, але він тільки проковтував їх. Потім я спробував жбурнути в нього розкритим ножем і… ледве не розстався з ним, хоча ніж був занадто великий, отож птах не міг його проковтнути. Була в мене спроба зморити його голодом, і я припинив ловити вудкою рибу. Але епіорніс навчився відшукувати на березі, після відливу, хробаків, і йому цього цілком вистачало. Половину часу я проводив, стоячи по шию в лагуні, а другу половину – вгорі, сидячи на пальмах. Одного разу пальма виявилася не досить високою, і тоді птах, наздогнавши мене там, поласував моїми литками!

Ситуація стала вкрай нестерпною. Не знаю, чи пробували ви коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили найжахливіші кошмари. І до того ж яка ганьба! Ця вимерла тварина блукає по моєму острові з бундючним виглядом, немов якась герцогиня, а я не маю права ступити ногою на землю. Я навіть плакав від утоми й досади. Я прямо заявив йому, що не дозволю такому дурному анахронізмові ганятися за мною безлюдним островом. Нехай розшукує якого-небудь мореплавця зі своєї власної епохи та клює його, скільки заманеться. Але птах, ледве вгледівши мене, відразу ж клацав дзьобом. Отака величезна потвора, самі ноги й шия!

Скільки це все тяглося, навіть не хочеться говорити. Я вбив би його раніше, та не знав як. Зрештою я таки зметикував, як мені його прикінчити. Так ловлять птахів у Південній Америці. Я з’єднав усі свої рибальські волосіні, зв’язавши їх стеблами водоростей та іншими штуками, і зробив міцний канат, ярдів у дванадцять, навіть більше, завдовжки; до кожного його краю я прив’язав по шматку корала. На це в мене пішло досить багато часу, тому що постійно доводилося то влазити в лагуну, то видиратися на дерево – залежно від обставин. Потім я швидко розкрутив цей канат у повітрі, у себе над головою, і запустив ним у птаха. Першого разу я схибив, але вдруге канат спритно оповився навколо його ніг і обплутав їх. Він упав. Я кидав канат, стоячи по пояс у лагуні, і тільки-но птах звалився на землю, вискочив із води й перепилив йому горло ножем…

Мені навіть тепер неприємно про це згадувати. Тієї хвилини я почувався вбивцею, хоча все в мені так і кипіло від люті. Я стояв над птахом і бачив, як його кров текла на білий пісок, як його могутні довгі ноги й шия смикалися в агонії… Ех, та що там!..

Після цієї трагедії самотність нависла наді мною, як прокляття. Боже милостивий, ви навіть уявити собі не можете, як мені бракувало мого птаха! Я сидів біля його тіла й побивався; мене проймало тремтіння, коли я оглядав свій сумовитий атол, на якому панувала німа тиша. Я думав про те, яким славним пташеням був цей епіорніс, коли вилупився, і які симпатичні, кумедні звички були в мого П’ятниці, поки він не сказився. Хто знає, якби я тільки поранив птаха, мені, ймовірно, вдалося б вилікувати його і навіть прищепити йому дружні почуття. Я не мав змоги вирити яму в кораловій скелі, і тому не міг поховати епіорніса. Мені здавалося, що я розлучився з людиною, а не з птахом, а тому нізащо не погодився б з’їсти його. Тому я опустив П’ятницю в лагуну, де риби начисто пообгризали його. Я навіть не залишив собі пір’я на згадку.

А потім якомусь типові, що подорожував на яхті, одного чудового дня заманулося з’ясувати, чи існує ще мій атол. Він об’явився саме вчасно, бо мені стало так нудно на цьому безлюдному острові, що я вже вирішував, чи зайти просто якнайдалі в море й там покінчити з усіма земними справами, а чи поїсти зелених штучок… Я продав кістки чоловікові на ім’я Уїнслоу, що торгував неподалік Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Геверс, очевидно, не знав, що вони винятково важливі. Тому кістки привернули до себе увагу тільки після його смерті. Птахові дали ім’я… епіорніс… як там далі, ви не пам’ятаєте?

– Epyornis Vastus, – сказав я. – Цікавий збіг, адже саме про ці кості згадував один мій приятель. Коли був знайдений кістяк епіорніса з гомілковою кісткою, завдовжки в один ярд, уважалося, що це вже верхівка шкали – Epyornis Maximus. Потім хтось роздобув іншу гомілкову кістку, в чотири фути шість дюймів або й більше, і вона дістала назву Epyornis Fitan. Потім, після смерті старого Геверса, у його колекції знайшли ваш Vastus, а потім знайшовся Vastissimus.

– Уїнслоу так і говорив мені, – сказав чоловік зі шрамом. – На його думку, якщо знайдуться ще нові епіорніси, то якого-небудь ученого цабе поб’є грець. А все ж таки дивні пригоди трапляються з людьми, не вважаєте?

Примечания

1

Усесвітнє наукове товариство з вивчення та поширення природничої історії. (Тут і далі прим. ред., якщо не вказано інше.)

2

Згідно з біблійною легендою, цар Навуходоносор позбувся здорового глузду.

3

Граф Розбері – у 1894–1895 рр., коли написано «Машину часу», був англійським прем’єр-міністром.

4

Пентон – речовина, яка утворюється внаслідок дії шлункового