Герберт Уеллс - Машина часу

потім люк загвинтять, – відповів Ельстед. – І коли я тричі увімкну й вимкну світло, давши знак, що все в порядку, мене піднімуть над кормою за допомогою оцього крана. Під кулею розміщуються великі свинцеві грузила, причому на верхньому грузилі прикріплено вал із намотаними на ньому шістьмастами футами міцної линви. Це все, чим грузила з’єднуються з кулею, якщо не брати до уваги талів, які будуть перерізані, тільки-но кулю спустять. Ми віддали перевагу линві, а не дротовому кабелю, оскільки її легше обрізати й вона краще спливає, а це досить важливо, ось побачите. У кожному із цих свинцевих грузил є отвір, крізь який пропущено залізну штангу, яка виступає з обох боків на шість футів. Якщо по цій штанзі вдарити знизу, вона штовхне важіль і приведе в дію годинниковий механізм поруч із валом, що на нього намотано линву. Дуже добре. Ця штука буде повільно спущена на воду, талі переріжуть. Куля плистиме, тому що вона наповнена повітрям, а отже, легша від води, але свинцеві грузила впадуть прямо вниз, і линва почне розмотуватися. Коли вона розмотається до кінця, куля, притягнена линвою, теж почне занурюватися.

– Але навіщо потрібна линва? – запитав Стівенс. – Чому не прикріпити грузила безпосередньо до кулі?

– Щоб вона не розбилася там, унизу. Адже куля опускатиметься дедалі швидше й незабаром її швидкість стане колосальною. Якби не було линви, вона розлетілася б ущент, ударившись об дно. Але грузила впадуть на дно першими, й одразу ж позначиться плавучість кулі. Вона занурюватиметься дедалі повільніше, потім зупиниться, а через якийсь час знову почне спливати. Саме тоді й запрацює годинниковий механізм. Щойно грузила стукнуться в дно океану, штанга дістане поштовх ізнизу й запустить годинниковий механізм – линва почне знову намотуватися на вал. Мене притягне до морського дна. Там я пробуду десь півгодини; завдяки електричному світлу я зможу робити спостереження. Потім годинниковий механізм звільнить ніж із пружиною, линву буде перерізано, і я стрімко спливу нагору, як бульбашка газу в содовій воді. Сама линва допоможе мені спливти.

– А раптом, спливши, ви вдаритеся об який-небудь корабель? – запитав Вейбридж.

– Я підійматимуся з такою швидкістю, що промчу крізь нього, як гарматне ядро, – відповів Ельстед. – Про це не турбуйтеся.

– А припустімо, якась моторна ракоподібна тварина залізе у ваш годинниковий механізм?…

– Для мене це буде наполегливим запрошенням залишитися там на довше, – сказав Ельстед й, обернувшись спиною до води, глипнув на кулю.

Ельстеда опустили за борт близько одинадцятої години. День був безтурботно тихим і ясним, обрій тонув у серпанку. Електричне світло у верхньому люку тричі весело блимнуло. Коли кулю почали повільно спускати на воду, один із матросів, повиснувши на кормових ланцюгах, приготувався перерізати линву, яка зв’язувала свинцеві грузила з кулею. Куля, що на палубі здавалася такою великою, під кормою виглядала зовсім крихітною. Вона злегка погойдувалася, і два її темні люки, що розташовувались угорі, були схожі на очі, здивовано звернені на людей, котрі з’юрмилися біля поручнів.

– Цікаво знати, чи подобається Ельстеду хитавиця? – сказав хтось.

– Готово? – співучо запитав капітан.

– Готово, сер.

– Тоді пускай!

Талі миттєво були перерізані, й велика хвиля перекотилася через кулю, яка відразу стала до смішного безпомічною. Хтось махнув хусткою, хтось непевно прокричав «Браво!», а мічман повільно рахував: «…вісім, дев’ять, десять!» Куля гойднулася ще раз, потім сіпнулася, здійнявши фонтан бризок, і вирівнялася.

Секунду вона здавалася нерухомою, потім швидко зменшилася в розмірах, а коли вода зімкнулася над нею, стала невиразно видимою крізь водяну товщу, збільшена заломленням променів. Перш аніж устигли порахувати до трьох, куля зникла з очей.

Десь далеко внизу, у воді, мигнув білий вогник, перетворився в іскру та згас. І залишилася тільки чорна водна глибочінь, із якої виплила акула.

Раптом гвинт крейсера запрацював, вода захвилювалася, акула зникла в морській безодні й потік піни ринув кришталевою водною поверхнею, котра щойно поглинула Ельстеда.

– У чому справа? – запитав один матрос іншого.

– Відходимо на кілька миль, щоб він не вдарив нас, коли вискочить, – відповів той.

Корабель повільно відійшов на певну відстань і знову зупинився. Майже всі, хто був вільний від роботи, спостерігали за розміреним колиханням хвиль, у які занурилася куля. Протягом найближчої півгодини всі розмови були тільки про Ельстеда. Грудневе сонце піднялося вже високо, і було дуже спекотно.

– Йому буде холодно там, унизу, – зазначив Вейбридж. – Кажуть, на певній глибині температура морської води завжди близька до точки замерзання.

– Де він вирине? – запитав Стівенс. – Я щось утратив напрямок.

– Он у тій точці, – відповів капітан, пишаючись своїм усевіданням. Він упевнено вказав пальцем на південний схід. – І, по-моєму, йому час би вже повернутися, – додав він. – Він пробув під водою тридцять п’ять хвилин.

– Скільки часу треба, щоб досягти дна океану? – запитав Стівенс.

– За глибини в п’ять миль, з огляду на прискорення, що дорівнює двом футам на секунду, це забере приблизно три чверті хвилини.

– Тоді він запізнюється, – зауважив Вейбридж.

– Схоже на те, – погодився капітан. – Я гадаю, що кілька хвилин має забрати намотування линви.

– Так, я й забув про це, – з видимою полегкістю мовив Вейбридж.

Почалося томливе очікування. Повільно проповзла хвилина, але куля не показувалася. Минула друга, однак ніщо не порушувало маслянистої поверхні води. Матроси навперебій пояснювали один одному, що линва намотуватиметься досить довго. Палуба була заповнена людьми.

– Піднімайся, Ельстеде! – нетерпляче крикнув старий матрос із волохатими грудьми.

Інші підхопили його вигук, немов перед підняттям завіси в театрі. Капітан метнув на них гнівний погляд.

– Якщо прискорення менше від двох футів, – сказав він, – тоді куля може й затриматися. У нас немає абсолютної впевненості, що цифри правильні. Я не так уже беззаперечно вірю в обчислення.

Стівенс кивнув. Упродовж кількох хвилин на містку мовчали. Потім Стівенс клацнув кришкою годинника.

Через двадцять одну хвилину, коли сонце досягло зеніту, вони все ще чекали, що куля випливе, і ніхто не наважувався навіть шепнути, що надії більше немає. Вейбридж першим висловив цю думку. Він заговорив, коли відбивали вісім склянок.

– Я від самого початку сумнівався в міцності скла, – зненацька заявив він Стівенсу.

– Господи! – вирвалося у Стівенса. – Невже ви думаєте…

– Гм! – багатозначно промугикав Вейбридж.

– Я й сам не дуже вірю в обчислення, – із сумнівом вимовив капітан, – тому не зовсім іще втратив надію.

Опівночі корабель усе ще кружляв навколо того місця, де занурилася куля, а білий промінь прожектора нишпорив по хвилях, то завмираючи на місці, то знову жадібно простягаючись уперед над водною пустелею, що тьмяно мерехтіла в сяйві зірок.

– Якщо люк не лопнув і не розчавив його, – сказав Вейбридж, – тоді, мабуть, зіпсувався