Герберт Уеллс - Машина часу

Їх окреслювало блакитнувате світло, майже так само яскраве, як вогні рибальського човна, і здавалося, що це світло димиться. Світлові цятки тяглися уздовж усього тіла цих тварин, немов ілюмінатори корабля. Їхня фосфоресценція, здавалося, слабшала в міру наближення до освітленого вікна кулі, і незабаром Ельстед розгледів, що це рибки якоїсь дивної породи – з величезною головою, великими очима й тілом, яке поступово звужується. Очі їх були звернені до нього, і він вирішив, що вони супроводжували його під час спуску. Очевидно, їх приваблювало світло.

Цих риб ставало дедалі більше. Спускаючись, дослідник помітив, що вода світлішає і що в променях світла, наче комахи на сонці, кружляють дрібні цятки. Це, імовірно, були частки мулу й твані, які піднялися із дна після падіння свинцевих грузил.

Досягши дна, Ельстед опинився в густому білому тумані, крізь який промінь його лампи проникав усього на п’ять-шість ярдів, і минуло кілька хвилин, перш аніж каламуть трохи осіла. Тільки тоді на тлі нерівного мерехтіння далекої зграї риб він побачив під щільним покривом чорної води хвилясті лінії сірувато-білого мулистого дна і сплутані кущі морських лілій, які жадібно ворушили щупальцями.

Далі він розрізнив витончені прозорі контури гігантських губок. Скрізь по дну була розкидана безліч колючих приплющених жмутків, яскраво-лілових і чорних, – можливо, якийсь різновид морського їжака, – а крізь смугу світла повільно, залишаючи по собі глибокі борозни, проповзали маленькі істоти: одні – вирлоокі, інші – сліпі, чимось схожі на омарів і мокриць.

Зненацька рій дрібних рибок звернув зі шляху й налетів на кулю, ніби зграя горобців. Вони промайнули, як мерехтливі сніжинки, і тоді Ельстед побачив, що до кулі наближається якась велика істота.

Спочатку він лише невиразно розрізняв фігуру, що повільно рухалася й віддалено нагадувала людину, потім істота ввійшла у смугу світла й зупинилася, замруживши очі. Ельстед дивився на неї, завмерши від здивування.

Це була дивна хребетна тварина. Її темно-лілова голова злегка нагадувала голову хамелеона, однак вона мала таке високе чоло й такий величезний череп, яких не буває в плазунів; вертикальна постава голови надавала цій істоті разючої схожості з людиною.

Два великі опуклі ока видавалися з орбіт, як у хамелеона, а під вузькими ніздрями був величезний, із твердими губами жаб’ячий рот. На місці вух розташовувалися широкі зяброві отвори, з яких тяглися гіллясті кущики коралово-червоних ниток і які скидалися на деревоподібні зябра молодих скатів і акул.

Але найдивовижнішим було навіть не це, ледь чи не людське, обличчя. Невідома істота виявилася двоногою! Її майже кулясте тіло спиралося на триніжок, який складався із двох жаб’ячих лабетів і довгого товстого хвоста, а передні кінцівки, схожі на лапки жаби, – така сама карикатура на людські руки – тримали довге кістяне ратище з мідним наконечником. Істота була двоколірною: голова, руки й ноги – лілові, а шкіра, що висіла вільно, як одяг, – перлинно-сіра. І вона стояла нерухомо, засліплена світлом.

Нарешті цей невідомий мешканець глибин заморгав, розплющив очі й, затуливши їх вільною рукою, роззявив рот, випустивши голосний, майже членороздільний крик, який проникнув навіть крізь сталеві стінки й м’яку оббивку кулі. Як можна кричати, не маючи легенів, Ельстед навіть не намагався пояснити. Потім ця істота пішла геть зі смуги світла в таємничий морок, і Ельстед радше відчув, аніж побачив, що вона прямує до нього. Вирішивши, що її приваблює світло, Ельстед вимкнув електрику.

Наступної миті щось м’яке тицьнулося в сталеву обшивку – і куля похитнулася. Потім крик повторився, й у відповідь, як здалося дослідникові глибин, прокотилося відлуння. Після ще одного поштовху куля захиталася, ударяючись об вал, на який було намотано линву. Стоячи в темряві, Ельстед удивлявся у вічну ніч безодні й через якийсь час побачив удалині інші, тьмяно фосфоричні людиноподібні фігури, які поспішали до нього.

Ледве усвідомлюючи, що робить, він став нишпорити рукою по стіні своєї хиткої темниці, шукаючи вимикач зовнішньої лампи, і випадково увімкнув власну лампочку в м’якій ніші. Куля сіпнулася, й Ельстед упав; він чув лементи, котрі, здавалося, виражали подив, і, звівшись на ноги, побачив дві пари очей на стеблинках, які дивилися в нижнє вікно й відбивали світло.

Наступної миті невидимі руки люто загрюкали у сталеву оболонку кулі, і дослідник почув страшний у його становищі звук – сильні удари по металевій оболонці годинникового механізму. Зізнатися, у цей момент Ельстед не на жарт злякався: адже якщо дивним тваринам удасться пошкодити механізм, йому вже не вибратися звідси. Тільки подумавши про це, Ельстед відчув, як куля сіпнулася й підлога із силою притиснулася до його ніг. Він вимкнув лампочку, що освітлювала кулю зсередини, і запалив верхню лампу, від якої йшов великий яскравий промінь. Морське дно й людиноподібні створіння зникли, зграйка риб, які наздоганяли одна одну, промайнула за вікном.

Ельстед відразу подумав, що дивні мешканці морських глибин обірвали линву й що він вислизає від них. Він підіймався дедалі швидше, а потім куля враз зупинилася й Ельстед забився головою об м’яку стелю своєї темниці. Приголомшений, він десь із півхвилини нічого не міг збагнути.

Потім дослідник відчув слабке обертання й погойдування, і йому здалося, що кулю тягнуть кудись убік. Скулившись біля вікна, він зумів повернути кулю люками вниз, але побачив тільки слабкий промінь лампи, спрямований у порожнечу й морок. Йому спало на думку, що він побачить більше, якщо вимкне лампу й очі звикнуть до темряви.

Ельстед мав рацію. За кілька хвилин оксамитовий морок перетворився в прозору імлу, і тоді йому стало видно фігури, що рухалися внизу, – далекі, туманні, як зодіакальне світло літнього вечора в Англії. Він здогадався, що невідомі створіння відрізали линву і тепер, рухаючись по морському дну, тягнуть його за собою.

Незабаром Ельстед розрізнив удалині, над хвилястою підводною рівниною, бліду заграву, що простягалася праворуч і ліворуч, наскільки дозволяло йому бачити маленьке вікно. Саме в той бік і тягли кулю дивні істоти, достеменно як робітники тягнуть аеростат із поля в місто. Він рухався дуже повільно, і дуже повільно бліде сяйво набувало чіткіших обрисів.

Було близько п’ятої години, коли Ельстед опинився над світловою зоною і зміг розгледіти щось на зразок облич, будинків навколо великої споруди без даху, що нагадувала руїни якогось стародавнього абатства. Під ним ніби було розгорнуто мапу. Всі будинки являли собою стіни без дахів, й оскільки будівельним матеріалом, як він побачив пізніше, були фосфоричні кістки, то здавалося, що будинки