Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А якщо він не настане?
— Міг би не настати, — сказав Анна, — якби вона була моєю першою жінкою. Але все завжди відбувається в порядку спадання. Першу ти любиш палко протягом, скажімо, двох років. А потім раптом усвідомлюєш, що вона більше не справляє на тебе того ж враження, що раніше.
— Чому? — запитав Анжель. — Якщо ти її любиш.
— Запевняю тебе, — сказав Анна, — так воно і є. Це може тривати понад два роки чи менше, якщо ти зробив поганий вибір. Отже, ти помічаєш, що друга справляє на тебе таке ж враження, як раніше справляла перша. Але цього разу це не триває більше року. І так далі. Зазначу, що ти все ще можеш бачитися з першою, любити й спати з нею, але це вже не те саме. Це стає чимось на зразок рефлексу.
— Нецікава ця твоя річ, — сказав Анжель. — Не думаю, що я такий, як ти.
— Ти тут нічого не вдієш, — сказав Анна. — Ми всі такі. По суті, ми не потребуємо якоїсь однієї певної жінки.
— Фізично — можливо, — відказав Анжель.
— Ні, не лише фізично, — зауважив Анна. — Навіть інтелектуально незамінних жінок немає. Вони надто примітивні.
Анжель нічого не відповів. Вони стояли посеред коридору, Анна обперся об лиштву свого кабінету. Анжель на нього подивився. Голосно видихнув, а потім заговорив:
— І це ти так кажеш, Анно... Це ти таке говориш?..
— Так, я знаю, — сказав Анна.
— Якби мені дали Рошель, — промовив Анжель. — Якби вона мене любила, я б ніколи не потребував любові іншої жінки.
— Потребував би. За два, три чи чотири роки. Якщо до цієї миті вона б так само тебе любила, ти сам би влаштував так, щоб усе змінити.
— Навіщо?
— Щоб вона тебе більше не любила.
— Я не такий, як ти, — сказав Анжель.
— У жінок нема уяви, — резюмував Анна. — Вони переконані, що їх самих достатньо, щоб заповнити життя. А у світі ще так багато іншого.
— Ні, — заперечив Анжель. — Я теж так казав до того, як познайомився з Рошель.
— Нічого не змінилося. Це не перестало бути правдою через те, що ти познайомився з Рошель. У світі стільки всього. Хоча б ось ця гостра зелена трава. Торкнутися цієї трави й розчавити між пальцями мушлю жовтого равлика. Розлягтися на цьому сухому гарячому піску й дивитися на коричневі блискучі зернятка, з яких складається цей пісок, і відчувати їх між пальцями. Дивитися на голу рейку, блакитну й холодну, з якої видобувається чистий звук. Бачити, як пара виходить з вентиляційної труби або... я навіть не знаю, що ще...
— Це ти так кажеш, Анно...
— Або ось це сонце з його чорними зонами. Хтозна, що там за ними. Чи літаки професора Жуйрука, чи хмара. А ще можна порпатися в землі й знаходити всіляку всячину. Чи слухати музику.
Анжель заплющив очі.
— Віддай мені Рошель, — благав він. — Ти її не любиш.
— Люблю, — сказав Анна, — але не можу любити ще більше, як не можу вдавати, що решти світу не існує. Я віддам її тобі, якщо хочеш. Але вона не хоче. Натомість хоче, щоб я весь час думав про неї, щоб жив лише нею.
— А ще? — запитав Анжель. — Розкажи, чого ще вона хоче?
— Вона хоче, щоб решта світу вимерла й висохла. Вона хоче, щоб усе зникло й ми лишилися лише вдвох. Вона хоче, щоб я зайняв місце Амадіса Дюдю. Тоді вона буде моєю секретаркою.
— Але ти її псуєш, — промимрив Анжель.
— Ти б хотів, щоб це ти її псував?
— Я б її не псував, — сказав Анжель. — Я б до неї не торкався. Лише б цілував і голою загортав у білу тканину.
— Жінки зовсім не такі, — зазначив Анна. — Вони не знають, що існують інші речі. У всякому разі дуже мало хто з них знає. Це не їхня провина. Вони не наважуються. Вони не усвідомлюють, скільки всього можна робити.
— А що можна робити?
— Лежати на землі, — став перелічувати Анна. — Лежати на піску, щоб у голові було порожньо, а по тобі бігав легенький вітерець. Або ходити й розглядати все навколо й робити що-небудь, будувати кам’яні будинки для людей, робити для них автомобілі, давати їм світло чи будь-що, чим можна володіти, щоб вони могли нічого не робити й лежати на піску, на сонці з порожньою головою і спати з жінками.
— Ти то хочеш, — зауважив Анжель, — то не хочеш.
— Я хочу весь час, — відповів Анна, — але решту всього я теж хочу.
— Не псуй Рошель, — попросив Анжель.
Він молив, і голос його тремтів. Анна провів рукою по чолі.
— Вона сама себе псує, — сказав він. — Ти не можеш їй завадити. Крім того, коли я її кину, вона матиме дуже попсований вигляд, але якщо вона тебе полюбить, усе швидко відновиться. Майже так, як було спочатку. Проте тепер вона псуватиметься удвічі швидше, і ти цього не витримаєш.
— І що?.. — запитав Анжель.
— А те, що я не знаю, що тобі робити, — сказав Анна. — З часом вона псуватиметься зі швидкістю, що зростатиме в геометричній проґресії.
— Спробуй бути з нею нестерпним, — запропонував Анжель.
Анна засміявся.
— Я поки не можу. Я ще її люблю, люблю з нею спати.
— Замовкни, — попросив Анжель.
— Я піду закінчувати свої розрахунки, — сказав Анна. — Розтелепа ти. Скільки гарних дівчат навколо.
— Мені з ними нудно, — відповів Анжель. — У мене й так проблем вистачає.
Анна стиснув його плече своєю сильною рукою.
— Йди прогуляйся, — сказав він. — Провітрись. Подумай про щось інше.
— Я й хотів прогулятися, — відказав Анжель. — Це ти не захотів. Я не можу думати про щось інше. Вона так змінилася.
— Зовсім ні, — сказав Анна. — Просто тепер вона трохи краще знає, що треба робити в ліжку.
Анжель шморгнув носом і пішов геть. Анна сміявся. Потім відчинив двері й повернувся до свого кабінету.
II
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь в Пекіні, Борис Віан», після закриття браузера.