Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

— Майоре, організацію вважали ліквідованою, — продовжила Ковальчук. — Останні справи були в 2014-2015 роках. Керівників арештували або ліквідували. Думали, кінець. Але якщо вони знову з’явилися…

— Вони з’явилися, Ольго, — підтвердив Громов. — У Заліссі. І використовують старі методи.

— Зачекайте, — раптом сказала вона. — Знайшла згадку про Залісся… У звіті кінця 19 століття. Тоді теж були зникнення. Підозри падали на місцевих «лісових» людей. Справи не розкрили.

Петро Петрович ахнув. Залісся вже мало історію з цією організацією.

— Ольго, це важливо, — сказав Громов. — Надішліть усе, що є. Списки членів, методи, території… Усе, що допоможе знайти Вовка. Часу мало.

— Розумію, — відповіла вона. — Зберу дані, надішлю електронкою, як тільки зможу. Але будьте обережні. Вони небезпечні. І вміють ізолювати.

— Про глушилку знаємо, — сказав Громов. — Вона в Лісі.

— Не лізьте на рожен без підкріплення, — попередила Ковальчук. — Це ризиковано. Я спробую підняти тривогу, але… таємничі зникнення, культи… Це не люблять розслідувати.

— Розуміємо, — перебив Громов. — Дякую, Ольго. Чекаю.

Зв’язок обірвався. Телефон замовк. Вони стояли біля криниці, приголомшені. Охоронці Лісу. 160 жертв. Століття насильства. Залісся — не просто забуте село, а місце, де ця історія ожила.

— Оце так… — Петро Петрович витер піт із чола. — Я казав, тут щось нечисте. Але щоб аж так…

Громов мовчав. Його обличчя напружилося. Картина набула жахливих масштабів. Це не маніяк. Не випадкові зникнення. Це організована група, що діяла століттями й повернулася в Залісся.

— Вони не просто охороняли Ліс, — тихо сказав Громов. — Вони вирішували, кому жити, а кому — ні. Своїми методами.

— Чому зараз? Чому тут? — запитав Петро Петрович. — Чому зникли Василь, Галина, Микола? Вони ж місцеві!

— Може, стали неугодними, — припустив Громов. — Або побачили щось. А дачник, Федір Іванович… Купив землю, яка для них важлива.

— А Степан Петрович… — прошепотів дільничий. — Його змусили продати землю. А потім побили. За що?

— Можливо, не хотів продавати. Або хтось із них вважав, що він не мав права, — розмірковував Громов. — Або шукали гроші. Але чому тоді розмови про «справу» Лісу?

Питань було більше, ніж відповідей. Але тепер вони знали, з ким мають справу. Організація з кривавою історією, що повернулася в Залісся.

— Два тижні… — пробурмотів Громов, дивлячись на телефон. Термін здавався неможливим. Як зупинити те, що тривало двісті років?

— Треба діяти, — рішуче сказав Петро Петрович. — Шукати Вовка. І глушилку. Без зв’язку ми сліпі.

Громов кивнув. Адреналін змішувався зі страхом. Справа стала небезпечною. Це вже не просто розслідування — протистояння з давньою, жорстокою силою. І вони були майже самі.

У них були лише зачіпки: ім’я, прикмети, назва, глушилка, кривава історія. Багато. І катастрофічно мало, щоб зупинити те, що коїлося в Заліссі.

Вони пішли до села. Ліс проводжав мовчанням, але в ньому відчувалася загроза. Загроза від тих, хто називав себе Охоронцями Лісу й був готовий убивати заради своїх таємниць.

Залісся стало полем бою з відлунням минулого. Битва починалася. І перший крок — знайти Вовка. Людина зі шрамом і тату коршуна, яка могла бути ключем до розгадки зникнень і повернення Охоронців Лісу.