Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 14

Після дзвінка з Києва Залісся здавалося ще тіснішим і беззахиснішим. Усвідомлення, що вони зіткнулися не з місцевими бандитами, а з організацією, яка століттями сіяла смерть, лягло на Громова й Петра Петровича важким тягарем. Два тижні. Цей термін тепер звучав не як наказ, а як глузування долі.

— Двісті років… — пробурмотів Петро Петрович, коли вони повернулися на дільницю після ранкової розмови з бабою Варварою. Степан Петрович повільно приходив до тями, але його слова лише поглиблювали безодню невідомості. — Двісті років… і ніхто толком не знав? Як таке можливо?

Громов сидів за столом, розклавши нотатки. Прізвисько — Вовк. Шрам, тату коршуна, Охоронці Лісу, глушилка, примусовий продаж землі. А тепер — історія, що тягнеться з 19 століття, із сотнями жертв.

— Може, Залісся — їхнє давнє гніздо, — припустив Громов, його думки гарячково сплітали факти. — Якщо вони діяли тут так давно, мають бути якісь сліди. Місцеві архіви, літописи… Навіть у маленькому селі щось могло зберегтися.

Петро Петрович скептично глянув на нього.

— У нас? Які архіви? Кілька шаф у старій конторі. Колгоспні справи, записи про народження й смерть за останні сто років. Які там століття?

— Будь-що, Петре Петровичу, — наполягав Громов. — Згадки про дивні події, зникнення, людей, пов’язаних із Лісом. Де ваш архів?

Архів Залісся тулився у флігелі старої сільради. Маленька кімната, заставлена дерев’яними шафами й картонними коробками, пахла пилом, старою деревиною й тліном паперу. Повітря було важким, наче насиченим вагою минулого.

Завідувала архівом тітка Галя — жвава бабуся з допитливими очима й любов’ю до довгих розповідей про життя Залісся. Їхній запит спершу здивував її, але, почувши про зникнення, вона занепокоїлася.

— Охоронці Лісу? Не чула, — задумливо сказала тітка Галя, протираючи стіл. — Були тут рибалки, мисливці. Але щоб Охоронці…

— А записи про дивні події? Зникнення? — запитав Громов, прагнучи одразу перейти до суті.

Тітка Галя зітхнула.

— Різне бувало. Ліс великий. Хтось заблукає, хтось… усяке трапляється. Але щоб так, як тепер… Четверо людей… Без сліду. — Вона перехрестилася.

Громов пояснив, що шукають старі записи про незрозумілі події, пов’язані з Лісом чи людьми, які називали себе його захисниками. Тітка Галя, хоч і здивувалася, погодилася допомогти. Вона пишалася своїм архівом, хай і не надто величним.

— Що є, те є, — сказала вона, відчиняючи шафу. — Тут переписи населення, там протоколи зборів, он там земельні акти. А ось… — Вона показала на ряд пошарпаних томів, перев’язаних мотузкою. — Старі книги. Деякі ще з давніх часів. Парафіяльні записи, різні нотатки. Хто писав, навіщо — не завжди зрозуміло.

Громов і Петро Петрович узялися до роботи. Це було як шукати голку в копиці сіна. Книги були важкими, сторінки — пожовклими й крихкими. Від старого чорнила йшов слабкий запах. Громов методично гортав сторінки, вдивляючись у вицвілий текст. Петро Петрович, знаючи місцеві прізвища й історію, намагався розібратися в контексті.

Час плив непомітно в цій кімнаті, де зібралося стільки минулого. Сонячне світло, якщо й пробивалося, ледве проходило крізь запорошені вікна. Пил гудів у повітрі, коли вони рухали книги.

— Ось! — раптом вигукнув Громов, тримаючи важку книгу в потрісканій шкіряній палітурці. Це був збірник нотаток різних людей за різні роки. Він показав на запис, зроблений каліграфічним, але вицвілим почерком.

Петро Петрович і тітка Галя схилилися над книгою. Громов повільно читав, розбираючи архаїчну мову:

— Року Божого 1801… Місяця Вересня… Дня 15… З’явилися поблизу селища нашого, за Лісом… Люди дивні вельми. Вбрані у шкіри звірині, лиця замазані. І казали, що вони… Охоронці Ліси. І що прийшли пильнувати, аби ніхто не гнівив духів лісових… І прорекли біди на голови наші, якщо не шануватимемо Ліс…

Усі слухали, затамувавши подих. 1801 рік! Раніше, ніж у київських архівах. Охоронці Лісу. Згадка була.

— Треба ж… — прошепотіла тітка Галя. — Таке давнє… Ніколи не чула.

— Звірині шкіри… замазані лиця… — задумливо повторив Петро Петрович. — Якісь ритуали.

Громов гортав далі, але інших згадок не знайшов. Цей запис був єдиним у книзі.

Вони продовжили пошуки. Години минали. Пальці чорніли від пилу й чорнила. Очі втомлювалися. Розмови стали уривчастими, зосередженими лише на пошуку.

Під вечір, коли світло майже зникло, а тітка Галя почала натякати на закриття, Петро Петрович витягнув із полиці старий зошит. Без написів на обкладинці, але з акуратним, дрібним почерком усередині.

— Це, здається, записи старости села, — сказав він. — Кінець 19 століття.

Вони схилилися над зошитом. Сторінки були крихкими. Громов обережно читав:

— Року Божого 1889… Місяця Липня… Дня 22… Зникли в лісі три чоловіки з нашого села: Іван, син Кузьми; Петро, син Семена; та Олекса, син Грицька. Пішли на заготівлю дров і не повернулися. Шукали три дні, але слідів не знайшли, ніби й не ступали в Ліс… А через тиждень… — Почерк став нерівним. — Знайшли на узліссі… знак. Вирізаний на дереві. Схожий на… коршуна. І папірець прибитий. Написано: «Ліс взяв своє. Охоронці пильнують».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍