Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 13

Ранок у Заліссі після розмови зі Степаном Петровичем нагадував розбите дзеркало. Уламки правди — гострі, болючі, несподівані — гуділи в повітрі, але повної картини ще не було. З’явилося ім’я — Вовк. Прикмети — шрам і тату коршуна. Назва — Охоронці Лісу. Підтвердження глушилки. І таємниче замовлення продати землю. Але як це пов’язано зі зникненнями? І що за «справу» робить Ліс, поки село відрізане від світу?

Громов сидів у кабінеті дільничого, вдивляючись у нотатки. Його акуратний почерк фіксував усе: «Прізвисько — Вовк. Прикмети: шрам, тату коршуна. Організація — Охоронці Лісу. Діяльність — невідома, пов’язана з Лісом. Глушилка — є. Місце — Ліс. Мотив нападу на Степана Петровича — гроші? Земля? Знання?»

— Охоронці Лісу… — пробурмотів Громов. Назва звучала надто організовано для місцевих диваків. Надто зловісно. А що, якщо це не просто купка фанатиків, які «захищають» природу? Що, якщо за цим стоїть щось серйозніше?

— Петре Петровичу, — сказав він, підводячись. — Треба перевірити цю назву. Охоронці Лісу. Можливо, в центральних базах щось є. Це не схоже на самодіяльність. Шрам, татуювання… За цими ознаками можна шукати в кримінальних реєстрах.

Петро Петрович кивнув. Він теж відчував, що справа виходить за межі Залісся. Вовк, «Охоронці» — це було щось більше, ніж місцева проблема.

— До криниці, — сказав дільничий. Це був їхній єдиний шанс зв’язатися із зовнішнім світом.

Вони пішли пішки. Туманний ранок був холодним і вологим, без дощу. Залісся прокидалося повільно: з коминів кількох хат курився дим, але вулиці були майже порожні. Люди уникали виходити надвір. Страх відчувався всюди — у порожніх поглядах, зачинених дверях, у неприродній тиші.

Дорога до криниці вела повз останні хати, повз городи, що межували з Лісом. З кожним кроком Ліс ніби насувався, його темна стіна здавалася вищою, загрозливішою. Це була не просто гущавина дерев, а щось живе, що дихало й стежило. Знання про «Охоронців Лісу» робило це відчуття ще тривожнішим.

Біля криниці, на невеликій галявині, туман був рідшим. Старий зруб, відро на ланцюгу, лавка, поросла мохом. Місце, де колись гуділи розмови жінок, тепер стояло пусткою. Лише вони вдвох і невидиме око Лісу.

Громов дістав супутниковий телефон. Увімкнув. Екран засвітився. Сигнал — одна поділка. Ледве-ледве.

— Може, вистачить, — сказав він, хоч у голосі бриніла безнадія.

Він набрав номер капітана Ольги Ковальчук з інформаційно-аналітичного відділу. Вона була розумною, ретельною і завжди шукала правду, на відміну від полковника Сидоренка.

Гудки. Перший… другий… третій… Напруга росла. Ніби хтось у Лісі намагався обірвати зв’язок.

Нарешті почувся голос:

— Капітан Ковальчук слухає.

— Ольго, це майор Громов. Залісся, — швидко сказав він, стараючись говорити чітко попри тріск у слухавці. — Терміновий запит. Потрібна інформація про організацію. Чи культ. Називають себе Охоронці Лісу.

Пауза.

— Охоронці Лісу? Зачекайте, майоре. Звідки ця назва? — голос Ковальчук звучав здивовано.

— Потерпілий. Побитий. Зможе свідчити. Каже, що це вони, — відповів Громов, стискаючи телефон.

— Потерпілий… побитий… Охоронці Лісу… — повторила вона, ніби нотуючи. — Майоре, хвилинку. Спробую знайти в архівах. Це може зайняти час. Якщо зв’язок обірветься, я передзвоню.

— Зв’язок поганий, Ольго, — попередив Громов. — Я біля криниці. Єдина точка, де ловить.

— Зрозуміло, — її голос став серйознішим. — Чекайте. Не відходьте.

Вони чекали. Хвилини тяглися, як години. Туман повільно розсіювався, відкриваючи Ліс. Вони стояли біля криниці, відрізані від світу, покладаючись на слабкий сигнал і людину в Києві.

Нарешті телефон ожив. Громов схопив слухавку.

— Громов!

— Майоре, це Ковальчук. Знайшла інформацію. Це не просто культ. Це організація. Дуже стара, — її голос звучав приглушено, ніби зі сховища.

— Наскільки стара? — запитав Громов.

— З середини 19 століття. Може, й раніше, але офіційні згадки — з 1860-х.

Громов і Петро Петрович переглянулися. Це було набагато давніше, ніж вони уявляли.

— З 19 століття… — повторив Петро Петрович, вражений.

— Так, — підтвердила Ковальчук. — І діяли не лише в одному регіоні. По всій Україні. Особливо в лісистих районах.

— Чим займалися? — Громов відчував, як напруга стискає груди.

— Охороняли Ліс, — відповіла вона з моторошною іронією. — Але їхні методи… далекі від законних. Погрози, залякування, підпали. Били. І вбивали.

Громов стиснув телефон. Убивства. Це не диваки, а злочинці.

— Є дані про жертв? — запитав він.

Пауза затяглася.

— За підтвердженими даними… з 19 століття по 2015 рік… 160 людей, — голос Ковальчук став тихішим. — Це лише зафіксовані випадки. І ще близько 300… не підтверджені. Зниклі безвісти. Або схожі за почерком, але без доказів.

160 підтверджених. 300 не підтверджених. За два століття. Історія насильства, що тяглася крізь покоління. А в Заліссі за останні тижні зникло четверо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍