Джоан Харріс - Шоколад

зцілений і безгрішний, і моє ім’я буде першим словом, яке ти вимовиш. Як бачиш, я вірю в чудеса. Я пройшов крізь вогонь. Щиро вірю.

Сьогодні я вирішив поговорити з нею. Розумно, без взаємних докорів, як батько з дочкою. Мені здалося, вона має зрозуміти. Наше знайомство почалося не дуже вдало, і я сподівався, що ми все-таки зможемо знайти спільну мову. Бачиш, père, я був готовий виявити великодушність. Був готовий зрозуміти. Однак, наблизившись до шоколадні, я побачив у вікно, що біля прилавка стоїть бурлака, Ру. Його світлі очі вирячились на мене із глузливим презирством, типи, подібні до нього, інакше й не дивляться. У руці келих з якимось напоєм. Брудний комбінезон, довге розпущене волосся. У нього вигляд небезпечного громила, і мене на мить охоплює тривога за цю жінку. Невже вона не усвідомлює, яку загрозу викликає на себе, спілкуючись із такими людьми? Невже їй не страшно за себе, за своє дитя? Я вже хотів був піти геть, але мою увагу привернув плакат у вітрині. Хвилину я роблю вигляд, начебто розглядаю його, а сам потай з вулиці спостерігаю за нею, за ними обома. На ній сукня з якоїсь тканини соковитого темно-червоного кольору, волосся розпущене. До мене долинає її сміх.

Я знову звернув погляд на плакат. Він написаний нерівним дитячим почерком.

«НЕБЕСНИЙ МИГДАЛЬ» ВЛАШТОВУЄ ВЕЛИКЕ СВЯТО ШОКОЛАДУ.

ВІДКРИТТЯ ВІДБУДЕТЬСЯ НА ВЕЛИКДЕНЬ.

ЗАПРОШУЮТЬСЯ ВСІ!

Я перечитую текст, у мені закипає обурення. До мене, як і раніше, долинає її голос, супроводжуючись дзенькотом скла. Захоплена розмовою, вона досі не помічає мене, стоїть спиною до дверей, вивернувши одну ступню, немов танцівниця. На ній глибоко вирізані туфлі без підборів з маленькими бантиками, надягнуті на босу ногу.

ВІДКРИТТЯ ВІДБУДЕТЬСЯ НА ВЕЛИКДЕНЬ.

Тепер мені все зрозуміло.

Мабуть, вона віддавна планувала це, це свято шоколаду. Подумувала влаштувати його одночасно з найсвятішою із церковних церемоній. Напевно, виношувала свою ідею від дня карнавалу, коли з’явилася в нашому місті, – щоб похитнути мій авторитет, висміяти наші канони. Разом зі своїми приятелями з ріки.

Мені варто було б негайно ж піти, але я був занадто злий і, штовхнувши двері, переступив поріг шоколадні. Глузливо тенькнув дзвіночок, повідомляючи про мій прихід. Вона з посмішкою повернулася до мене. Якби хвилину тому я не одержав незаперечних доказів підлості її натури, я міг би заприсягтися, що вона щиро рада мені.

– Месьє Рейно!

Повітря просочене густим збудливим запахом шоколаду. На відміну від несмачного порошкового шоколаду, який я куштував у дитинстві, цей виливає соковиту терпкість, як запашні боби на кавових лотках на ринку, пахощі «Амаретто» й тирамісу, приємний аромат паленого цукру, який проникає мені до рота, викликаючи рясне слиновиділення. На прилавку парує срібний глечик. Я раптом згадав, що не снідав.

– Мадемуазель.

Я намагаюся говорити наказовим тоном, але гнів стискає мені горло, і замість праведного ревіння я лише обурено квакаю, як вихована жаба.

– Мадемуазель Роше… – Вона дивиться на мене запитально. – Я щойно ознайомився з вашим оголошенням!

– Дякую, – каже вона. – Вам чогось налити?

– Ні!

– У мене чудовий chococcino,[30] – спокушає вона, – саме для вашого слабкого горла.

– У мене не слабке горло!

– Хіба? – Голос у неї вдавано турботливий. – А мені здалося, ви трохи хрипите. Тоді, може, grand crеme?[31] Або все-таки кавовий шоколад?

Зусиллям волі я беру себе в руки.

– Я не стану вас турбувати, спасибі.

Рудий біля неї тихо реготнув і сказав щось своєю мерзенною говіркою. Мій погляд упав на його руки. На них сліди фарби, яка в’їлася в тріщинки й лінії на його долонях і кісточках пальців. Я стривожився. Отже, він працює? На кого? У Марселі поліція негайно заарештувала б його за нелегальну діяльність. При обшуку судна напевно можна виявити досить речових доказів – наркотики, крадені речі, порнографію, зброю, – щоб надовго запроторити його за ґрати. Але це Ланскне. Тільки дуже серйозний злочин змусить поліцію приїхати сюди.

– Я ознайомився з вашим оголошенням, – почав я знову, намагаючись поводитись шанобливо. Вона дивиться на мене з виразом ввічливого інтересу, а в очах іскриться сміх. – І хочу сказати… – Отут я кашлянув, оскільки в горлі знову накопичилась жовч. – Повинен сказати, що ви вибрали… ви обрали досить невідповідний час для свого… свята.

– Я обрала? – безневинно перепитує вона. – Ви маєте на увазі святкування Великодня? – Вона пустотливо посміхнулася. – Якщо не помиляюся, церковні свята у вашій компетенції. Вам слід урегулювати це питання з папою римським.

Я зупинив на ній холодний погляд.

– Вважаю, ви чудово розумієте, що я маю на увазі.

Знову такий самий ввічливий питальний погляд.

– Свято шоколаду. Запрошуються всі. – У мені, немов молоко, що скипає, піднімається неприборканий гнів. Я осліплений люттю, на мить втрачаю контроль над собою і з осудом тицяю в неї пальцем. – Я здогадуюся, навіщо ви все це затіяли.

– Дозвольте вгадати, – голос у неї м’який, зацікавлений. – Це ворожий випад проти вас особисто. Злісна спроба розхитати підвалини католицької церкви. – Вона раптом пронизливо розреготалася. – Борони боже, щоб шоколадня на Великдень торгувала крашанками, – голос у неї тремтливий, майже переляканий, хоча мені незрозуміло, чого вона боїться. Рудий витріщається на мене лютим поглядом. Вона відсапалася, страх, що, як мені здалося, мимоволі відбився на її обличчі, зник під маскою незворушності. – Я певна, тут достатньо місця для нас обох, – спокійно виголошує вона. – А ви ще не передумали? Може, все-таки вип’єте чашку шоколаду? Я могла б пояснити, що…

Я розлючено труснув головою, начебто пес, якому дошкуляють оси. Її спокій бісить мене. Я чую в голові якесь гудіння, приміщення захиталося перед очима. Вершковий запах шоколаду доводить мене до божевілля. Усі мої почуття раптом загострилися до межі: я відчував аромат її парфумів, він пестив, оповивав запахом лаванди, я відчував теплі пряні пахощі, якими вона натирала свою шкіру. Мені також б’ють у ніс сморід дурманної суміші, мускусу, моторного мастила, поту й фарби, що линуть від її рудого приятеля, який стоїть трохи віддалік.

– Я… ні… я…

Як це не жахливо, але я забув усе, що збирався сказати. Щось про повагу, здається, про суспільство. Про те, що ми повинні діяти заодно, про доброчинність, порядність, про моральні принципи. Але в мене паморочилося в голові, і я просто хапав ротом повітря.

– Я… я…

Мені не дає спокою думка, що це вона наслала на мене вроки, проникнула в мою свідомість і по ниточці висмикує з мене розум… Вона нахиляється до мене, зображуючи співчуття. Її запах знову б’є мені в ніс.

– Вам погано? – Я чую