Джоан Харріс - Шоколад

незнайомку не забудь привести, – і з цими словами він вийшов перш, ніж я встигла подякувати йому.

Ґійом довше, ніж зазвичай, пив свій келих шоколаду. Нарсіса змінив Жорж, потім Арнольд прийшов купити три трюфелі, просочені шампанським, – він завжди купував три трюфелі зі смаком шампанського, при цьому винувато опустивши очі, приховуючи власне нетерпіння, – а Ґійом усе сидів і сидів на своєму звичайному місці, і з обличчя його не сходила тривога. Кілька разів я намагалася розговорити його, але він чемно відбувався односкладовими фразами, думаючи про щось своє. Під його табуретом нерухомо лежав млявий Чарлі.

– Учора я розмовляв з кюре Рейно, – нарешті вимовив Ґійом, та так раптово, що я аж здригнулася. – Запитав його, як вчинити з Чарлі.

Я пильно поглянула на нього.

– Йому це важко зрозуміти, – провадить Ґійом, як завжди, неголосно, але виразно. – Він думає, я пручаюсь, відмовляючись слухати ветеринара. Гірше за те, він вважає мене дурнем. Зрештою, Чарлі ж не людина. – Він замовкає. Я чую, як він важко ковтає слину, намагаючись подолати своє горе.

– Що, йому геть кепсько?

Відповідь я вже знаю. Ґійом дивиться на мене сумно:

– Так.

– Зрозуміло.

Ґійом машинально нахилився й почухав у Чарлі за вухом. Пес байдуже змахнув хвостом і тихо заскиглив.

– Гарний пес. – Ґійом зніяковіло посміхнувся мені. – Кюре Рейно непогана людина. Він не хотів бути жорстоким зі мною. Але сказати так… такими словами…

– Що він сказав?

Ґійом знизав плечима.

– Що я через свого пса став посміховиськом. Що йому однаково, як я живу, але потрібно бути круглим ідіотом, щоб няньчитися із собакою, начебто це дитя мале, і витрачати гроші на лікування.

У мені заклекотів гнів.

– Яка гидота!

Ґійом похитав головою.

– Просто йому важко це зрозуміти, – повторив він. – Він не любить тварин. А ми із Чарлі вже так давно разом…

Йому на очі навернулися сльози, і він, щоб сховати їх, різко струснув головою.

– Я йду до ветеринара. Ось тільки доп’ю шоколад. – Його келих уже двадцять хвилин як порожній. – Адже це не обов’язково робити сьогодні, правда? – У його голосі чути розпач. – Він ще досить енергійний. І їсть краще останнім часом, я ж бачу. Хто може мене змусити?

Тепер він говорить як примхлива дитина.

– Я зрозумію, коли настане час. Зрозумію.

У мене немає слів, які полегшили б його страждання. І все-таки я спробувала допомогти. Я нагнулася й стала гладити Чарлі. Під моїми рухливими пальцями тільки шкіра та кістки. Деякі смертельні хвороби піддаються лікуванню. Розігріваючи пальці, я обережно обмацую хворе місце, подумки розглядаю його. Пухлина збільшилася. Я розумію, що Чарлі приречений.

– Це твій пес, Ґійоме, – кажу я. – Тобі видніше.

– Цілком правильно. – Його обличчя на мить просвітлішало. – Ліки знімають біль. Він більше не скиглить ночами.

Я згадала матір в останні місяці її життя. Мертвотно-бліде обличчя, знебарвлена шкіра, плоть тане з кожним днем, оголюючи тендітну красу випнутих кісток. Гарячковий блиск в очах – Флорида, дорога, Нью-Йорк, Чикаго, Великий каньйон… Ми стільки всього ще не бачили! – Сльози нишком ночами. «Колись потрібно зупинитися, – умовляла я її. – Це безглуздо. Шукаєш собі виправдання, ставиш перед собою короткострокові цілі, аби тільки дожити до кінця тижня. Потім розумієш, що страждаєш насамперед від того, що вже остаточно втратила почуття власної гідності. І розумієш, що потрібно зробити перепочинок».

Її кремували в Нью-Йорку, попіл розвіяли над гаванню. Чомусь нам завжди здається, що ми помремо у власному ліжку, в оточенні близьких нам людей. Кумедно. Адже найчастіше трапляється щось несподіване – і ти раптом усвідомлюєш, що життя закінчене, і в паніці намагаєшся втекти від смерті, хоча насправді ледь ворушиш руками й ногами, а сонце, розгойдуючись, немов маятник, невблаганно опускається на тебе, як ти не намагаєшся сховатися від нього.

– Був би у мене вибір, я віддала би перевагу такій смерті. Безболісний укол. У присутності доброго друга. Це краще, ніж померти вночі на самоті або під колесами таксі на вулиці, де нікому до тебе немає діла. – Раптом я зрозуміла, що кажу це вголос. – Вибач, Ґійоме, – сказала я, помітивши біль на його обличчі. – Я думала про своє.

– Нічого страшного, – тихо відповів він, викладаючи перед собою на прилавок монети. – Я вже йду. – Однієї рукою він взяв свого капелюха, іншою підібрав Чарлі й вийшов, горблячись більше, ніж звичайно. Худорлявий непоказний чоловічок, який несе чи то пакет із продуктами, чи то старий плащ, а може, щось іще.

17

1 березня. Субота

Я стежу за її крамницею. І мушу зізнатися собі, що веду спостереження від дня її приїзду. Дивлюся, хто заходить туди, хто виходить, хто відвідує таємні збіговиська. Спостерігаю, як у дитинстві спостерігав за осиними гніздами, – із глибоким інтересом і відразою. Спочатку вони навідувалися туди нишком – у сутінках або рано вранці. Під виглядом звичайних покупців. Вип’ють чашечку кави, куплять пакетик родзинок в шоколаді для свого дитяти. А тепер уже й не прикидаються. І цигани всюди ходять відкрито, кидаючи зухвалі погляди на моє зашторене вікно. Рудий з нахабними очима, худа дівчина, жінка зі знебарвленим волоссям, голений араб. Вона кличе їх на ім’я – Ру, Зезет, Бланш, Ахмед. Учора о десятій під’їхав фургон Клермона з будматеріалами – дошками, фарбою, смолою. Водій мовчки вивантажив товар біля її порогу, вона виписала йому чек. А потім я бачив, як її приятелі, посміхаючись від вуха до вуха, завдали собі на плечі ящики, дошки й коробки й зі сміхом потягли у Маро. Одне слово, шахрайка. Брехуха. Чомусь заохочує їх. Напевно, щоб принизити мене.

Мені нічого не залишається, як зберігати гордовите мовчання й молитися про її падіння. Але як же вона мені заважає! Мені вже довелося розбиратися з Армандою Вуазен, яка закуповувала для них продукти. Але я спохопився занадто пізно. Річкові цигани встигли запастися провізією на два тижні. З Ажена, що стоїть вище по ріці, вони привозять собі хліб, молоко. Я спливаю жовчю від думки, що вони можуть затриматися тут надовго. Але як тут бути, коли в приятелях у них такі люди? Ти б знайшов вихід, père. Якби тільки ти міг дати мені пораду. Я знаю, ти не став би ухилятися від виконання свого обов’язку, навіть найнеприємнішого.

Якби ж тільки ти сказав мені, як вчинити. Хоча б пальцями ворухнув. Або підморгнув. Хоч якось сповістив. Дав зрозуміти, що я прощений. Ні? Ти лежиш нерухомо. Чутно лише важке вш-ш-ш-памп приладу, що наповнює повітрям твої атрофовані легені. Я знаю, що одного разу ти опам’ятаєшся,