Джоан Харріс - Шоколад

незнайомко, – привітався він з нею й посміхнувся, цього разу по-справжньому, тому його недовірливе обличчя на мить просвітліло.

– Заходь, – запросила його я. – Треба було постукати. Я ж не бачила, що ти стоїш тут.

Ру буркнув щось із сильним марсельським акцентом і, вагаючись, нерішуче переступив поріг. Рухався він з якоюсь дивною граційною незграбністю, начебто стіни тиснули на його.

Я налила йому до високого келиху гіркого шоколаду, приправленого лікером «Калуа».

– Міг би й друзів своїх привести, – безтурботно кинула я.

У відповідь він знизав плечима. Я бачила, що він роззирається – підозріливо, але з цікавістю, – відзначаючи кожну деталь довкола.

– Сідай, – запропонувала я, показуючи на один з табуретів коло ляди. Ру хитнув головою.

– Спасибі. – Він ковтнув із келиха. – Узагалі-то, я прийшов запитати, чи не погодитеся ви допомогти мені. Нам, – голос у нього збентежений і одночасно сердитий. – Мова не про гроші, – швидко додав він, немов попереджаючи мою відмову. – Ми б за все заплатили. У нас труднощі… організаційні.

Він кинув на мене обурений погляд, але було зрозуміло, що гнів його спрямований не на мене.

– Арманда… мадам Вуазен… сказала, що ви допоможете.

Він заходився пояснювати ситуацію. Я слухала, не перебиваючи, час від часу підбадьорюючи його кивком. Як виявилося, я помилялася, вирішивши, що він трохи недорікуватий: просто йому була глибоко ненависна роль прохача. Говорив Ру із сильним акцентом, але грамотно, як освічена людина. Він пообіцяв Арманді, що полагодить дах її будинку, розповідав він. Робота ця нескладна, займе днів зо два, не більше, однак, на нещастя, дошки, фарбу та інші матеріали для ремонту в місті можна придбати тільки в одного продавця – Жоржа Клермона, а той навідріз відмовився надати їх як Ру, так і самій Арманді. Якщо мамі потрібно полагодити дах, вона повинна звернутися по допомогу до нього, а не до купки нечистих на руку пройдисвітів. Адже сам він роками просить – благає, – щоб вона дозволила йому відремонтувати її будинок безкоштовно. Пустиш у будинок циган, і бог знає, що може трапитися. Зникнуть і коштовності, і гроші… Уже скільки разів бувало, що жінок похилого віку били, а то й убивали заради їхніх убогих пожитків. Ні, це повний абсурд, як людина совісна, він не може допустити…

– Лицемірний козел, – люто вилаявся Ру. – Адже він нічого про нас не знає, нічого! Як послухати його, то всі ми злодії й убивці. Я завжди плачу за себе. Жодного разу не жебрав. Завжди працюю…

– Випий ще шоколаду, – м’яко запропонувала я, наливаючи йому ще один келих. – Не всі мислять так, як Жорж і Кароліна Клермон.

– Знаю. – Він стояв в агресивній позі, схрестивши на грудях руки, начебто захищався.

– Я іноді прошу Клермона полагодити мені дещо, – провадила я. – Скажу йому, що хочу продовжити деякі ремонтні роботи в будинку. Якщо даси мені список необхідних матеріалів, я все дістану.

– Я заплачу, – знову підкреслив Ру, немов боявся, що його запідозрять у нечесності. – Гроші не проблема.

– Зрозуміло.

Він трохи заспокоївся й зробив ковток шоколаду, мабуть, уперше оцінивши гідно смак напою. Несподівано обличчя його опромінила чарівна посмішка.

– Вона дуже добра до нас. Арманда, – уточнив він. – Замовила для нас провізію, ліки для маляти Зезет. Заступилася перед вашим кам’яним священиком, коли той знову спробував нас прогнати.

– Він не мій священик, – швидко вставила я. – У його уяві я, як і ви, складаю велику небезпеку для Ланскне. – На обличчі Ру з’явився щирий подив. – Серйозно, – запевнила я його. – Гадаю, він вважає, що я погано впливаю на його парафіян. Щоночі влаштовую шоколадні оргії, проповідуючи обжерливість, коли всі повинні бути в ліжку, на самоті.

Його очі такого ж невизначеного відтінку, як міське небо в дощову погоду. Коли він сміється, у них мерехтять лукаві іскорки. Анук, яка досі сиділа тихо, як мишка, що було їй аж ніяк не властиво, миттєво підхопила його сміх.

– А ти хіба снідати не хочеш? – пропищала вона. – У нас є pain au chocolat. Круасани в нас теж є, але pain au chocolat смачніший.

Ру похитав головою:

– Ні, дякую.

Я поклала на тарілочку шматок пирога й поставила перед ним.

– Коштом закладу, – сказала я. – Спробуй. Я сама печу.

Очевидно, з мого боку це було необачне висловлювання, тому що він знову замкнувся, посмішка зійшла з його обличчя, поступившись уже знайомому виразу напускної байдужості.

– Я в змозі заплатити, – з викликом відповідав він. – У мене є гроші. – Він витяг з кишені комбінезона жменю монет, що покотилися по прилавкові.

– Забери, – розпорядилася я.

– Я ж сказав: я можу заплатити, – розлютився він. – Я не бідую…

Я накрила його долоню своєю. Він спробував прибрати руку, але потім зустрівся зі мною поглядом.

– Тебе ніхто ні до чого не примушує, – лагідно вимовила я, здогадавшись, що зачепила його гордість. – Я ж сама запросила тебе. – Він, як і раніше, дивився на мене вороже. – Я всіх пригощала. Каро Клермон. Ґійома Дюплесі. Навіть Поля-Марі Муската, який випхав тебе зі своєї кав’ярні. – Я помовчала, даючи йому можливість осмислити мої слова. – І ніхто з них не відмовився. Чому ж ти вважаєш для себе можливим відкинути мою гостинність? Чи ти якийсь особливий?

І тоді він засоромився свого спалаху. Пробуркотів щось невиразно собі під ніс. Потім знову подивився мені в очі й посміхнувся.

– Вибач, – сказав він. – Я просто не так зрозумів. – Збентежений, він почекав кілька секунд, а тоді нарешті взяв пиріг. – Але наступного разу я чекаю тебе у своєму будинку, – рішуче заявив він. – І буду глибоко ображений, якщо ти не прийдеш.

Далі Ру поводився привітно й набагато вільніше. Якийсь час ми говорили на нейтральні теми, але поступово наша бесіда набула більш відвертого характеру. Я довідалася, що Ру жив на воді от уже шість років, спочатку один, потім знайшов собі супутників. Раніше він був будівельником і тепер заробляв на життя, виконуючи ремонтні роботи, а влітку й восени збирав урожай з полів. Очевидно, до бродячого способу життя його змусили якісь неприємності, але я розуміла, що не треба розпитувати далі.

Із появою моїх перших завсідників він одразу зібрався йти. Ґійом чемно привітався з ним, Нарсіс привітно кивнув, але все-таки мені не вдалося переконати Ру залишитися й поговорити з ними. Він запхнув до рота залишки свого пирога і, з виразом гордовитої байдужості, що, як йому здавалося, був найдоречнішим у присутності чужих людей, покинув шоколадню.

Біля дверей він, немов отямившись, раптово обернувся й сказав:

– Не забудь про запрошення. У суботу, о сьомій годині вечора. І маленьку