Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

схов, як, бувши на мосту,

Побачив скрізь під ним страшні глибини.

34 Мов той, за кого учинили мсту

Ведмеді, бачив, як візок з Іллею

Вогненні коні мчали в висоту,

37 Саме лиш сяйво, ясністю своєю

Подібне на хмаринку неясну,

Десь високо вгорі понад землею, —

40 Так бачив я, вогонь снував по дну;

Хоч душі в нім горіть не перестануть,

Не викривав із них він ні одну.

43 Я став на верх моста, щоб краще глянуть,

Й якби я не затримавсь на краю,

То легко міг би в тій безодні кануть.

46 І вождь, цікавість бачивши мою,

Сказав: «У цих вогнях є душі, й кожна

Зодягнена у пагубу свою».

49 «Учителю, – промовив я, – тотожна

Ця думка з баченим; передусім

Скажи лишень мені, коли це можна,

52 Який то пломінь із вершком двійним

Неначе ворожнечу ллє злостиву,

Мов Етеокл горить із братом в нім».

55 Він мовив: «Кару тут несуть правдиву

Улісс і Діомед; їх ремесло

До мсти веде їх, як вело до гніву.

58 В палаючий вогонь їх принесло

Сильце з конем, що відчинило браму,

Звідкіль шляхетне римське сім’я йшло;

61 Деїдамія, що в сльозах від страму

Ахілла, мертва, кличе в млі жадань;

Та ще Палладій, викрадений з храму».

64 «Якщо говорить це двійко палань,

Прошу, – сказав я, – вчителю, і знову

Прошу, і тисяч варте це прохань,

67 Не дай мені почуть твою відмову

Тут зачекать рогатий пломінь цей,

На волю згляньсь, уклін зробить готову».

70 І він: «Оздоблює твоє лице

Достойна просьба, і її я вволю;

Не розмикай лиш губ своїх кільце.

73 Я сам казатиму; турботи й волю

Твої я знаю, ти ж для греків цих,

Мабуть, незбагнутих поділиш долю».

76 Обравши мить і місце, вождь до тих,

Що саме сходили на схил пологий,

Звернув промову в виразах таких:

79 «О ви, одягнуті в огненні тоги!

Якщо вас гідний став я, поки жив,

Якщо вас гідний став я, скільки змоги,

82 Як я вести почав високий спів,

Не рухайтесь, і хтось хай скаже, чому

Та як загинув, як життя скінчив».

85 Гойднувшись, вищий ріг в огні старому

Став видавати гуркіт чималий,

Неначе грім у вихрі вітряному.

88 І, розхитавши свій вершок малий,

Немов крило для підіймання й лету,

Заговорив і так сказав: «Коли

91 Я від Цірцеї, що мене в Гаєту

На цілий рік замкнула, відійшов

(Енея назва не пірнула в Лету),

94 Ні почуття до сина, ні любов

До батька, ні палкий вогонь сердечний,

Який до Пенелопи не холов, —

97 Не похитнули потяг небезпечний

Душі моєї – бачить в світ вікно,

Людську чесноту і порок конечний.

100 Я спорядив одне тоді судно

І в море вийшов із товаришами,

Які були зі мною заодно.

103 Проплив між обома я берегами

Іспанії й Марокко, сардів край,

Й між іншими в тім морі островами.

106 Уже в нас над чолом сріблився гай,

Коли у місце ми зайшли вузьке те,

Де Геркулес, щоб позначити край

109 Шляхам, стовпи поставив для прикмети,

Й пішов Севільї справа сад живий,

А зліва одійшли будови Сети.

112 «О браття, – мовив я, – пройшли вже ви

Крізь сотні тисяч лих на захід дальній!

Недовгий строк потратьте життьовий,

115 Що вам лишився, на відповідальні

Ще дальші подорожі в світ сумний,

Щоб вслід за сонцем, землі зріть печальні.

118 Тож пригадайте, ви чиї сини,

Бо ви народжені не животіти,

А знання й честь нести у світ ясний».

121 Недовга ця промова знаменитий

В моїх супутниках лишила слід,

І вже не знав я, як їх зупинити.

124 Кормою повернули ми на схід,

Зробили на шалений лет в просторі

Із весел крила й брали вліво хід.

127 Під іншим полюсом я всі вже зорі

Зрів уночі, а наші на очах

Зникали мало не цілком у морі.

130 Уп’яте сяяла на небесах

І гасла місячна стезя широка,

Відколи вийшли ми на смілий шлях,

133 Як несподівано гора висока

Замріла невиразно нам здаля,

Що вищою з усіх здалась для ока.

136 Зраділи ми, але нова земля

Зустріла негостинно, вітровінням

Ударивши у снасті корабля.

139 Кружило тричі нас води крутінням,

Вчетверте ж піднялась корма увись,

Униз же ніс пішов чиїмсь велінням —

142 І хвилі понад нами знов злились».

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ СЬОМА

1 Засяяв пломінь рівно, мов планета,

Помчав у далину і там заглух

Із дозволу привітного поета.

4 Коли наш зір принадив інший дух

Неясним звуком, що із нього рвався

І долинав до наших чуйних вух.

7 Як сицилійський бик, чий рев вчувався

На зойк того – і так тому і слід, —

Хто пильно збудувать його старався,

10 Ревів стогнанням жертв його обид,

Хоч, бувши зроблений увесь із міді,

Здавалось, од страждань та болів, блід, —

13 Так, замкнені в палаючім боліді,

Говірку позичаючи в огні,

Слова з’являлись у туманнім виді,

16 Та зрештою собі шляхи ясні

На вістрі язика знайшли в проході,

І ринули розбірні й голосні, —

19 Й почули ми: «О ти, хто в нашім роді

Ломбардськім щойно чітко говорив,

Сказавши: «Йди лишень, із мене годі», —

22 Я б, може, пізно просьбу повторив,

Не пожалій спинитись на хвилину,

Як не жалію я, хоч би й згорів.

25 Як зараз впав ти в цю сліпу країну, —

Вгорі ж зосталась люба сторона

Латинська, що я втратив за провину, —

28 Скажи,