Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

52 В середні лапи він забрав боки,

Передніми перехопивши кисті,

А там обидві укусив щоки

55 І задніми він стегна стис нечисті,

Між обома протнув свого хвоста,

І вгору звівсь по спині всій костистій.

58 Так плющ до стовбура не прироста,

Не глушить так, як ця гидка тварюка

Притиснулась до людського хребта.

61 Злились, як віск, людина і гадюка,

І постає в очах в нас не загин —

Забарвлених інакше тіл сполука.

64 Так барви зазнають в багатті змін,

Поки огонь не встиг папір пожерти, —

Уже не білий, ще й не чорний він.

67 А інші два, пізнавши образ стертий,

Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь!

Поглянь, – не два і не один тепер ти!»

70 На місці двох єдиний лик з’явивсь,

Бо й голови зімкнулися в єдину,

І вид новий од давнього різнивсь.

73 Руками лапи стали в ту хвилину,

Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь,

Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.

76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,

І образ «Два й ніхто», що небезпеку

В собі ховав, змінився геть увесь.

79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку

Десь блимне блискавкою серед дня,

Перебігавши стежку недалеку.

82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня

На одного й останніх двох насіло,

Все чорно-синє, наче перченя,

85 Вп’ялось в те місце, котре нам служило

Найпершим живлення провідником,

А потім впало вниз до ніг безсило.

88 Укушений аж остовпів притьмом,

Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,

Як вражений недугою чи сном.

91 У змійку – він, та – в нього зір втуплявши,

Обоє дим пускали всім на страх,

Він – з рани, змійка з пащі виділявши.

94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,

Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,

Хай слуха, про який повім я жах.

97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій

Мовчить, що на ручай та на змію

Їх обернув, – не з мене буть завиді, —

100 Бо дві істоти у однім строю

Він не міняв, у нього два сосуди

Взаємно не міняли суть свою.

103 Тут безперервно зміни йшли усюди:

З хвоста в гадюки вила рознялись,

Той ноги звів, піднявши їх по груди.

106 Голінки й стегна щільно так злились,

Що вже ніхто не міг би й пригадати,

Чи щілина й була між них колись.

109 Хвіст набирав все більш тієї втрати,

Що той зазнав, а шкірний в них покров —

В змії м’який, а в мужа став лускатий.

112 Я бачив – лікоть у пахву ввійшов

І довші лапи у змії робились,

В людини ж руки йшли у глибший схов.

115 Дві задні лапи у змії скрутились

І вкупі стали членом потайним,

В нещасного ж дві лапи утворились.

118 Вкривав обох їх кольором новим

І переносив пасмами волосся

З одної голови на другу дим.

121 Одне з них впало, друге підвелося,

Та їх в’язав близьких очей огонь

В якім міняння пик розпочалося.

124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,

І з зайвих решток речовин прилежних

Два вуха стало в розмірі долонь.

127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних

Від обсягу, те збилось в носа гак

Та ще у губи розмірів належних.

130 Той, хто лежав, свій писок витяг так,

Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий —

Подібне робить з ріжками слимак.

133 Язик, в людини цільний, балакучий,

Розпався навпіл, а жало, як є,

Стяглося, й зник раптово дим тягучий.

136 Душа, що втратила лице своє,

З сичанням голосним повзе тропою,

А той, заговоривши, вслід плює.

139 Він, повернувшись спиною новою,

До іншого: «Хай Бозо, як і я,

Поповзає стезею коловою!»

142 Так бачив я між сьомого сміття,

Що змінювалось все й мінилось гидко,

Й списав, можливо, щось не до пуття.

145 Хоч стомленим очам не дуже видко,

Й мій дух бентежився, в свої круги

Не так ті двоє тіней зникли швидко,

148 Щоб не впізнав я Пуччо Шкутильги, —

Із трьох лиш він був при своїм суціллі

І не позбувся виду чи ноги.

151 А другий – той, за ким скорблять в Гавіллі.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА

1 Радій, Фйоренцо, ти така велика,

Що на землі й на морі б’єш крилом,

Та йде і в Пеклі слава стоязика!

4 Увагу поміж злодіїв п’ятьом

Віддав я вродженцям твоїм, якими

Ти б не пишалась; криюсь я стидом.

7 Коли у сні годинами нічними,

Насниш ти правду, взнаєш, що за змін

Ждуть жителі у Прато й інші з ними.

10 Раз має статись щось (хоч би й загин!),

То хай би якнайшвидше мав він статись!

Бо тим він тяжчий, чим пізніший він.

13 Ми рушили; як мусили спускатись

На дно уступами, – по них тепер

Удвох з вождем ми мали видиратись.

16 І тут, між тріщин, каменів печер

Ми здерлись на стежину самітную, —

Нога не йшла, щоб лікоть не підпер.

19 Засумував тоді й тепер сумую,

Вернувши мислю бачених в юрбі,

І серце якомога я гальмую,

22 Щоб керівник був у його судьбі,

Й коли опорою зоря жива є

Чи ліпший хтось, – не заздрю я собі.

25 Мов селянин, який відпочиває,

В той час, як скрить лице своє пора

Тому, хто світ промінням осяває,

28 Як муха місце дасть для комара, —

Він бачить в світляках весь глиб долини,

Де лан оре і виноград збира, —

31 В стількох вогнях тієї ж вздрів хвилини

Я восьмий