Іво Брешан - Азартні ігри з долею

ще священик!

— Ви знаєте, якої я думки про той його так званий злочин. Я вже вам казав.

— Ти розповів мені те, що думаєш про Пакрац. Це я ще здатний зрозуміти; є багато таких, хто думає так само, як і ти. Була війна, під час якої питання злочину повністю стерлося, хоч я й не поділяю такої точки зору. Проте нині не війна. Мова йде про два можливих умисних вбивства, і ті з суто суб’єктивних особистих причин. Чи, можливо, ти й це схвалюєш?

— Звичайно, ні, я не схвалюю цього. Та я нічого не міг зробити. Я мав зв’язані руки.

— Що ж тобі завадило піти в поліцію та розповісти все?

— Таємниця сповіді. Якби я так вчинив, я порушив би її.

— Ну що ж, ти залишився вірним своїй професії, зате повністю заглушив голос совісті. Чи знаєш ти, що твою мовчанку, незважаючи на обставини, можна трактувати як своєрідну співучасть у злочині?

— Ви не мусите мені нічого казати, професоре! Я сам це пречудово знаю. Цілими днями я вимолюю в Бога прощення.

— Мені починає здаватися, що притча про Буріданового віслюка має під собою підґрунтя. Бути ось так на роздоріжжі поміж двома вкрай важливими принципами і нічого не робити?! Це може призвести до того, що ти потонеш, захлинувшись у муках власного сумління.

Франко раптом зрозумів, що під час розмови був дещо легковажний. Він мусив поводитися так, начебто й далі підозрює Ретеля, а він постійно говорив про Дуду, як про якусь третю — нікому невідому — особу. Якщо отець Лука переповість Дуді зміст бесіди, чи якщо, не дай Боже, він сам є Дудою, то це могло б добряче нашкодити плану, узгодженому з поліцією, і зробити так, що Дуда буде насторожі. Тож він, перш ніж піти, спробував виправити це своїми новими запитаннями.

— Отче Луко! Чи Серафін того дня, після того, як поїхав у Чіліпи, встиг дістатися корабля і піднятися на борт?

— Ні, ні, не встиг! Це я знаю абсолютно точно.

— Я вважаю, що він це легко міг зробити. Адже мав цілу годину перед відплиттям корабля. Він міг непоміченим пробратися на корабель і зробити щось із Аною.

— Проте він цього не чинив. Я можу вам присягнути перед вівтарем і святим розп’яттям.

— А чи можеш ти присягнути і про те, що він не Дуда?!

— Як ви не розумієте, мені присяга забороняє вам про це сказати. Якщо це дійсно він — я порушу її! А якщо це не він, то я знову її порушу, тому що зменшу вам кількість підозрюваних, і тим допоможу вам дістатися справжнього винуватця.

— Я розумію. Я більш не докучатиму тобі. До побачення, отче Луко.

Розділ 9

юдор уже було почав схилятися до думки, що ніхто з решти свідків не приїде і що увесь план, домовлений з поліцією, так і не буде реалізовано, коли зненацька виявилось, що гра розгортається в новому вигляді. В неділю на вранішньому покері, якого принципово ніхто з усього товариства ніколи не пропускав, перш ніж сісти за стіл, Бонетті підійшов до нього і тихо, аби ніхто сторонній не почув, сказав:

— Сьогодні о п’ятій годині в аеропорту в Чіліпах. Прибуває Крешимір Шантек.

Зустріч виглядала разюче подібною до тієї, яка була і в Ани Немчич, тут зібралися ті самі люди, лише все відбувалось в залі очікувань аеропорту, а не на березі моря. Уся справа зумисно була продумана так, аби продемонструвати, що при зустрічі переможця акції «Дубровник — відкрите місто» нічого не змінилося, тож навіть керівник персоналу і службова автівка були тут. Шантека вони побачили, як він виходив з літака; то був чоловік віком від 40 до 50 років, високий, худий, зі жвавими рухами та густим темно-русявим волоссям, трохи сивим на скронях. Він прибув сам, хоч Тюдор був впевнений, що його супроводжує щонайменше два поліціянти. Проте не було жодної ознаки, за якою їх можна було б виокремити від інших подорожніх, вони поводилися абсолютно природньо; очевидно, були професіоналами. Після узвичаєного протокольного обміну вітаннями та представлень, Шантек підійшов до Тюдора і стиха йому сказав:

— Маю переказати вам вітання від вашого племінника Маріо Кожула з Пакраца.

— Так, я пам’ятаю, він розповідав, як ви деякий час працювали разом, потім ви переїхали до Загреба і тепер працюєте у... я забув, де.

— У «Конструкторі». Ми залишилися друзями, просто тепер рідше бачимося. Я йому якось зателефонував і розповів, куди я їду і чому, він одразу ж зрозумів, що ви теж граєте в цьому якусь роль. Він вирішив так через те, що ви розпитували його про свідків.

— На жаль, я не просто беру в цьому участь, а сам все це й розпочав.

— Чому на жаль?

— Якби я знав, що під час цього відпочинку можуть з’явитися жертви, мені б ніколи не спало це на думку. Коли ж побачив, що трапилося з тими двома, я хотів відразу все припинити, проте поліція мене намовила продовжувати. Проте годі про мене! Ви хоча б усвідомлюєте, у чому збираєтесь взяти участь?

— Так, знаю. Мене проінформували про все і я дав згоду. Врешті-решт, це не вперше я ризикую своїм життям задля чогось, що може бути в інтересах Хорватії. Особливо ж я прагну того, щоб уся наволоч, яка брала участь у цьому жасі, була заслужено покарана. Коли вони прибули до готелю, Бонетті відразу ж повів Тюдора й Шантека до себе, в кабінет, де на них вже чекав Жміре. Він був сам, без Дідовича, тож найперше вирішив пояснити його відсутність, розповівши, що це спричинено затримкою у Загребі через формування команди, яка братиме участь в акції. Команда вже тут, а Дідович прибуде літаком завтра рано-вранці. Потім він сердечно привітався із Шантеком, подякував за співпрацю і відразу ж запевнив у тому, що вживатимуться максимальні заходи для його охорони та безпеки. Під час відпочинку свідка в Дубровнику не буде жодної миті, коли його пильно не охоронятиме бодай одна озброєна людина з їхнього підрозділу. Він перебуватиме під наглядом навіть вночі, із сусідньої кімнати, яка таємними дверима сполучена з його, і звідки за допомогою камери можна спостерігати за усім, що навколо нього діється. Шантек не сперечався, навіть спробував пожартувати:

— Який жаль! Це означає, що мушу поводитися