Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

Я заплющила очі, на мить дозволяючи собі забути про все й просто відчути тепло іншої людини.

За п’ятнадцять хвилин приїхали хлопці.

Дімон, побачивши Макса, закляк. Потім вилаявся так, що навіть мені стало соромно.

— Хто… хто це зробив? — прошипів він.

Я піднялася на ноги.

— Ми дізнаємось, — пообіцяла я. — Але спершу…

— Похорон, — кивнув Дімон, і його кулаки судомно стислися.

Я глянула на Марата.

— Я знаю, що треба рухатись далі, що зараз не час. Але я не можу просто залишити його… У нього крім мене нікого не було.

Він мовчки кивнув.

— Я допоможу, — сказав, дивлячись мені прямо в очі. — Буду поруч.

 я повірила