Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Темні арки, що обрамлювали подвір'я замку, кидали довгі тіні, які тягнулися по бруківці, додаючи цьому місцю ще більше таємничості. Ледь помітні тріщини в кам'яних плитах свідчили про вікову історію, яку замок зберігав у своїх стінах. Лози, що проростали крізь старі камені, здавалося, підкорили час, поволі поглинаючи кожен куточок замку.

Ми пройшли крізь подвір’я, де місячне світло лише поблискувало на гладких поверхнях, роблячи їх схожими на воду. Ні звуку, окрім легкого шепоту вітру, який грайливо проникав крізь шпарини у стінах і грав мелодію на давніх каменях. Це місце було живим, хоча й давно покинутим. Лише тіні минулого, здавалось, блукали навколо нас, якби ми могли їх побачити.

Увійшовши до зали, де знаходився магічний символ, усе навколо заграло новими фарбами. Місячне світло, проникаючи крізь великі вікна, падало на кам’яні підлоги, кидаючи відбитки від високих арок. Світло ламп, які ми запалили на вході, плавно освітлювало простір, додаючи примарної атмосфери. Тіні коливалися разом із вогниками, змушуючи стіни та меблі виглядати ще більш химерними. Гострі кути крісел і столи, що стояли в ряд, кидали чіткі й гострі тіні, схожі на пазури древніх звірів.

Ми підійшли до того самого місця на стіні, де знаходився символ сови. Рука тремтіла від напруги, коли я обережно провів нею по каменю. Я відчув той самий м’який дотик мані, яка повільно витікала з символу, наче запрошуючи нас у його таємницю. Зібравшись з духом, я спрямував ману на символ, і в ту ж мить почув глухий скрегіт каменю.

Стіна почала рухатися. Камені повільно зрушили з місця, відкриваючи таємний хід, що вів глибше в серце замку. Вогники ламп відбивалися від гладких стін проходу, а повітря стало прохолоднішим, насиченим запахом старих каменів і чогось невідомого, що давно покоїлося в глибині цього місця.

Кейт затамувала подих, Пікасо напружився, а я відчув, як кров вирує в мені, ніби сам замок відчував наше наближення до його прихованих таємниць.

Спускаючись по вузьких і похмурих сходах, звук наших кроків тихо лунав у прохолодному повітрі. Прохід вів нас глибоко під замок, у темряву, де наші ліхтарі кидали примарне світло на сирі стіни. Ми зійшли в підвал, просторий і затишний на перший погляд, але в його темряві відчувалося щось більше, ніж просто тиша. Здоровенні бочки стояли вздовж стін, і повітря було просякнуте легким солодким ароматом вина або якогось іншого напою, що зберігався тут десятиліттями. Здавалося, цей підвал приховував багато таємниць.

Проте нас цікавила не лише атмосфера — ми швидко зрозуміли, що прохід вів на інший кінець підвалу, прихований від сторонніх очей. Це справді був таємний хід, створений для швидкого відступу чи секретних переміщень. Коли ми пройшли далі, нам відкрилися довгі коридори, що, ймовірно, виводили на вулицю або в інші частини замку. Але найбільш незвичайною була невелика кімната, що стояла в тіні цих коридорів.

Кімната була старою й захаращеною, заставленою книгами, нерозбірливими картами, і паперами, які ніби залишили на призволяще ще століття тому. На одній із полиць була прихована ще одна деталь — двері, що спритно ховалися за рядами томів. Коли ми відчинили їх, перед нами знову постала знайома картина — простора кімната бібліотеки, з усіма її загадками та магічною атмосферою.

Дівчинка сиділа на своєму звичному місці, але цього разу не була занурена у книгу. Вона не читала, а дивилася на нас, ніби чекала на наш прихід. Її очі були повні цікавості й очікування. Щось тут змінилося. Кімната здавалася інакшою. Поглядом я швидко оглянув ряди полиць — багато з тих, що раніше пустували, тепер були наповнені книгами. Я відчув на рівні відчуттів, що щось у повітрі було іншим, і це змінило все відчуття від цієї зустрічі.

Дівчинка мовчала, чекаючи, поки ми займемо свої місця, її погляд став більш проникливим, ніби вона знала, що нам є про що говорити.

Вона, сидячи на своєму звичному місці, повільно почала розповідати свою історію, її голос звучав спокійно, але в ньому вловлювалася тінь скорботи. Її слова, здавалось, резонували з атмосферою бібліотеки, ніби самі стіни слухали її з глибокою увагою.

— Схоже, ви все ж знайшли той замок, — почала вона, опустивши очі на підлогу, — І тепер, завдяки вам, я знаю, хто я. Моє ім'я Мел, і я — охоронниця цього Архіву. Те, що ви бачите навколо, — це скорочення всіх знань цього світу. Але колись давно сталося щось жахливе зовні, і Архів розбився на уламки. Знання, які колись були зосереджені тут, розлетілися по світу.

Її голос став тихішим, але кожне слово пробирало до кісток.

— Цей замок колись належав древньому роду вампірів, — продовжила вона, повільно розглядаючи ряди полиць, ніби згадуючи минуле, — Їх було небагато, але їхній вплив і мудрість були величезними. Тисячі років тому вони правили цими землями, і люди прийшли до них за допомогою. Вампіри завжди жили довго і обережно, але зрештою вони віддали людям майже весь материк, залишивши собі лише південо-західну частину, яка з часом опинилася під контролем церкви.

На цих словах Мел на мить замовкла, ніби щось пригадуючи. Її зелені очі блищали у світлі свічок, відбиваючи тисячолітню історію.

— З поколіннями люди стали заповнювати ці землі, і разом із цим у їхніх правителів зростали амбіції. Вони жадали вічного життя, яке було привілеєм вампірів. Люди почали експериментувати. Вони викрадали вампірів, намагалися вивчити їхню життєву силу, прагнучи забрати її собі. Але те, що сталося після цього, — це те, що я не пам'ятаю. Я знаю лише, що від колись величної раси залишилося дуже мало. Вони змушені ховатися, і більшість з них втратили зв'язок із світом. Люди ж перетворили вампірів на міф.

Мел зупинилася, повільно оглядаючи нас своїм проникливим поглядом, ніби намагаючись зрозуміти, чи усвідомлюємо ми глибину її слів. Вона злегка нахилилася вперед, її голос став майже шепотом.

— Я відчуваю, що люди зробили щось ще. Є частина історії, яка залишилася поза моєю пам'яттю. Щось настільки важливе, що змогло зруйнувати не лише цей замок, але й сам Архів. Я не знаю, що саме сталося зовні, що призвело до таких наслідків. Але це не просто випадковість. Є щось більше... щось приховане.