Poocysay - Еліссірія, Poocysay

Його слова змусили мене напружитися. Я почав пригадувати її розповідь про дивний замок, що ніби ховав у собі відповіді на всі наші запитання. Разом з Кейт ми почали уважніше розглядати старі мури, вдивляючись в кожен камінець, кожну тріщину, ніби сподіваючись знайти якийсь знак або підказку. Замок був величезним і викликав у нас тривожні відчуття, але разом із тим у ньому було щось магічне, щось, що приваблювало, ніби тягнуло до себе.

Кейт стиснула мою руку, і я глянув на неї. Її обличчя було сповнене рішучості.

— Можливо, ми ближче до нашої цілі, ніж думаємо, — сказала вона тихо, але твердо.

Я кивнув у відповідь. Однозначно, ми могли дізнатись правду тільки тоді, коли наважимось увійти всередину.

Після сніданку ми зібралися разом з монахами та іншими членами нашої групи, щоб обговорити наші подальші дії. Монахи запропонували розділитися на малі групи для дослідження замку. Їхній план був чітким: чим менша група, тим легше контролювати не лише ситуацію, але й будь-які знахідки. Очевидно, вони хотіли мати більше контролю над тим, що ми знайдемо всередині замку.

Мене це насторожило, та й Кейт була явно незадоволена цим рішенням, але ми розуміли, що сперечатись було марно. Врешті-решт, у цьому поході ми залежали від них, і хоч не дуже охоче, але змушені були погодитись з їхнім планом.

— Що ж, тримаймося разом, — тихо промовив Пікасо, обертаючись до нас. — Але будьте напоготові. Не довіряйте їм повністю.

Його слова лише підсилювали мої власні сумніви, але з іншого боку, ми не мали кращого варіанту.

Після того, як нас розподілили на три групи, кожна з яких повинна була працювати в різні періоди дня, я зрозумів, що це явно зроблено з наміром, щоб ми якомога менше встигли зрозуміти чи побачити. Нашій групі випало працювати вдень, тому, не зволікаючи, ми вирушили вперед. Перетнувши масивні ворота замку, ми вийшли на невелику площу, де перед нами височіли величні башти та будівлі. Їх темні камені були покриті мохом, а високі шпилі піднімалися до неба, ніби викликаючи страх та повагу. Будівлі здавались живими, їх форма була такою, ніби кожен камінь, кожен арк мав свою історію, своє значення.

Нас завели в одну з великих зал, яка, судячи з її розміру та атмосфери, колись служила для важливих прийомів. Її стіни були прикрашені великими, майже непорушеними вітражами, на яких зображено сцени з минулого, хоча більшість із них вже втратили свої кольори. Високі, аркоподібні вікна пропускали слабке світло, що підсилювало відчуття занедбаності й таємничості.

Меблі в цій залі були грубими й масивними. Високі дерев’яні крісла та столи стояли так, ніби їх ніхто не рухав століттями. Чіткі різьблені деталі на спинках крісел, виглядаючи як фантастичні істоти, мали вигляд майже незайманих часом. Великий камін на іншому кінці зали був прикрашений масивним кам’яним орнаментом, у формі крилатого звіра, що ніби захищав свої володіння.

Ми почали обшукувати кожен сантиметр цього місця, досліджуючи зали, намагаючись знайти щось корисне або зрозуміти більше про цей замок. Атмосфера була важкою, як і саме повітря, і з кожним кроком я відчував все більшу невпевненість у тому, що нас чекає попереду.

Ми вже кілька днів обшукували замок, день за днем, проходячи через похмурі зали та коридори. Монахи були спокійні, навіть дещо розслаблені, їхня поведінка натякала на те, що це далеко не перша експедиція до цього місця. Вони діяли так, ніби вже знали, що тут майже немає чого знайти, і не були особливо зацікавлені в результатах. Це мене насторожувало.

Одного дня, коли ми працювали в основній залі, мою увагу привернув символ на стіні, який мені видався знайомим. Це була сова, яка тримала в лапах сувій — такий самий символ, який я бачив на платті тієї дівчинки з бібліотеки. Цей знак був зображений з неймовірною увагою до деталей, наче його вирізьбили в камені майстри давнини. Я вирішив пройти вздовж стіни в напрямку, куди "летіла" сова, відчуваючи, що це може бути підказкою.

Мій шлях привів мене до кута кімнати, і спершу здавалося, що там нічого немає. Але я не зупинився — почав уважно розглядати стіни, кожен виступ і тріщину в камені. Меблі в цій частині зали, як і в усьому замку, були важкими, грубими, виконаними з темного дерева. Високі, різьблені крісла стояли в ряд біля стіни, ніби очікуючи своїх господарів, які давно покинули це місце.

Проводячи рукою вздовж холодного каменю, я відчув щось незвичайне — ледь помітний магічний символ, прихований від простого ока. Його присутність була майже невідчутною, але він повільно витягував ману з оточення, збираючи її у собі. Це не була проста пастка чи механізм — він відчувався як щось давнє, щось, що могло відкрити перед нами нові таємниці.

Я зрозумів, що якщо спробую направити ману в цей символ, щось станеться. Але під пильними поглядами монахів я не наважився робити цього. Їхня присутність була занадто небезпечна — я не міг ризикувати. Тому, коли нас замінила інша група, я швидко знайшов Кейт і Пікасо та розповів їм про свою знахідку.

— Це явно не звичайна річ, — прошепотів я, поглядаючи навколо, щоб нас не підслухали. — Я впевнений, що за цим ховається щось більше, але нам потрібно діяти обережно.

Кейт задумливо кивнула, а Пікасо виглядав зацікавленим, але стурбованим.

— Монахи явно щось приховують, — додав Пікасо. — Якщо ми щось знайдемо, вони можуть забрати це або ще гірше — використовувати проти нас.

Я запропонував план. Ми вирішили, що найкраще пробратися до замку вночі, коли всі спатимуть. Це було ризиковано, але іншого шансу могло не бути.

— Треба зробити це тихо, — сказав я, відчуваючи зростаюче хвилювання. — Інакше нас помітять, і тоді все піде шкереберть.

Кейт з Пікасо згодилися. Ми домовилися, що вночі під прикриттям темряви повернемося до замку та спробуємо розкрити таємниці цього символу.

У розпалі ночі, коли всі вже поринули у глибокий сон, ми тихо прокралися до замку. Освітлений м’яким світлом місяця, що висів над горизонтом, замок виглядав ще більш загадковим і навіть моторошним. Його могутні стіни, вкриті старими тріщинами, здавалися живими під місячним сяйвом, ніби вони вдихали з кожним подихом ночі. Гострі шпилі веж піднімалися до неба, нагадуючи кістки якоїсь велетенської істоти, що застигла у вічному сні. Зорі мерехтіли, відбиваючись у вікнах, схожих на очі, що спостерігали за нами.