Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

Розділ 17

  Амір раптово простягнув руку, з якої щойно зняв шкіряну рукавицю, і ніжно торкнувся її волосся.

- На тобі соломинка, — в її волоссі й справді заплуталася соломинка, яку він обережно витягнув. — А ти швидко вчишся…

- Я… — Леся зам’ялася, охоплена хвилею теплих емоцій, які несподівано накрили її від його близькості.

  Дівчина мимоволі відступила, але позаду був кінь, і вона вперлася в нього спиною. Тіло охопив жар, а серце закалатало так шалено, що, здавалося, от-от вискочить із грудей. Чому вона так зреагувала? Ну, витягнув він соломинку — і що з того?

-  Дякую, — нарешті вимовила вона. — Я тоді піду.

- Добре, йди, — Амір відступив убік, звільняючи їй дорогу.

  Як би він хотів її зупинити, обійняти, поцілувати, знову сказати, як сильно вона йому подобається, що він закоханий у неї. Та знав, що всі ці слова будуть марними для неї, як і раніше. Вона не відчуває до нього того, що він відчуває до неї.

  Натомість Амір лише провів її поглядом.

  Задзвенів смартфон. Він витягнув його з кишені — телефонував Борис. Амір одразу згадав, що на сьогодні заплановано поїздку до заповідника та зустріч із новим господарем. Треба було обговорити, як позбутися хижаків, як він і обіцяв фермерам того вечора в клубі.

- Гаразд, заїжджай, поїдемо. Я от тільки швиденько переодягнуся,- Амір знову поклав смартфон до кишені та відвів кобилу до конюшні.

  Потім пішов до будинку, зайшов до спальні та швидко переодягнувся. І вже зібрався виходити, коли двері причинилися і він побачив Лесю, яка навпаки хотіла зайти до спальні та побути на одинці, поміркувати.

- Ти кудись зібрався?- запитала обережно окидаючи його поглядом.

- Справи у заповіднику є,- Амір не став приховувати те куди мав поїхати.

- У заповіднику?- перепитала Леся припустивши, що можливо їй така інформація теж знадобиться.- А можна і я з тобою? Знаєш… я… ніколи не була у заповіднику, мені цікаво подивитися на природу, на тварин, які там живуть. Я тобі заважати не буду, обіцяю. Ти навіть не будеш помічати моєї присутності. Ти будеш займатися своїми справами, а я тихенько прогуляюся, роздивлюся все навкруги.

- Не хочеш залишатися вдома з моєю матір’ю та Тамарою?- Амір саме в цьому бачив причину.

- Ага…,- кивнула Леся, радіючи, що він не здогадується по справжні її наміри,- я тільки куртку візьму. Чи як?

- Добре, поїхали,- Амір, вирішив їй не відмовляти, хто знає можливо їй і справді цікаво, а можливо… це він теж з’ясує.- Поводься тихо, і нікуди не сунь свого симпатичного носика.

- Я обіцяю, у тебе не буде причини нервувати через мене. Чесно,- Леся швидко взяла свою куртку відчуваючи покращення настрою.- Можемо йти.

  Та у вітальні Амір з Лесею зіткнулися з Ольгою Григорівною, яка незадоволено перегородила їм шлях.

- І що тепер? Будете цілими днями від мене втікати? Перед Тамарою теж незручно. І взагалі, варто щось вирішувати, — на підвищеному тоні звернулася до них жінка з докором.

- У мене на сьогодні запланована важлива ділова зустріч. Крім того, на фермі багато справ, тому постійно сидіти в будинку й вести свійські бесіди мені немає коли, — відповів Амір матері. — Та що мені вам це розповідати, ви й самі чудово це знаєте. А що до Тамари — хай гостює скільки хоче, а потім побажаємо їй щасливої дороги.

- Та от ти як, сину. Виставив мене перед Томою цілковитою дурепою, яка не змогла дотриматися свого слова, — Ольга Григорівна продовжувала лютувати.

- Ви самі себе так виставили, тож не треба когось іншого звинувачувати. Я одружений, і на цьому крапка. Сприймайте все як є. І запам’ятайте, мамо: не треба вказувати мені, що робити, — Амір уже хотів піти, але жінка не відступала.

- Я тебе просто не впізнаю. Коли я їхала в гості до куми, ти був іншим. І слова не міг сказати, не те що заперечити. А зараз… Я тебе чесно не впізнаю. Леся, що ти зробила з моїм сином? — Ольга Григорівна перемкнула свою увагу на невістку.

- Я…,- та Леся насправді не знала, що відповідати.

- Все, годі, нам варто йти,- Амір схопив Лесю за руку і зробив спробу обійти матір.

- Ось повернеться Адам…

- Мій брат, що надумав повернутися додому?- запитав здивовано Амір.- Життя за кордоном йому, мабуть, набридло?

- Цими днями повернеться, сказав назавжди. Ось він повернеться…

- Коли повернеться тоді й поговоримо, - і Амір з Лесею пішли на вихід.

  Борис — чоловік років сорока, середнього зросту, блондин із чисто поголеним обличчям. Він давно знав Аміра. Точніше, працював на нього, був його довіреною особою і виконував усі накази, переважно в Україні. Борис знав усю правду про свого боса — хто він насправді і чим займається як в Україні, так і за кордоном.

  Зараз для всіх, зокрема й для Бориса, Амір — простий фермер, який переїхав на ферму, щоб допомогти матері. Щоправда, затримався тут уже на два роки. Борис же їздив із міста на ферму, коли був потрібен босові, літав за кордон і без зайвих питань виконував усі його розпорядження.

  Сьогодні Борис під’їхав до ферми на позашляховику Bentley і чекав, поки Амір вийде з будинку, щоб вони разом вирушили до заповідника. Бос наказав йому дізнатися якомога більше про нового власника заповідника і з’ясувати всі деталі. Борис, як завжди, виконав наказ і був готовий доповісти. Проте цього разу його доповідь призначалася не простому фермеру Амірові, а впливовому бізнесмену — справжньому власнику великої нафтової компанії «НафтоКріт», що займалася видобуванням та експортом нафти й природного газу та була розташована в Об’єднаних Арабських Еміратах. Про такі масштаби бізнесу Аміра ніхто не здогадувався. Він ретельно приховував цей факт, залишаючись у тіні. Його родина була впевнена, що він лише співвласник батькового заводу в Києві – ця інформація не була для них таємницею.

  Іноді Борис намагався зрозуміти свого боса й багато розмірковував над його вчинками. Насамперед над тим, навіщо той прикидається звичайним підприємцем перед своєю родиною, коли насправді володіє мільйонами та керує цілою імперією. А ще удає перед людьми, що він сором’язливий, дивний, на якого можна натиснути й використати у своїх інтересах. Насправді ж це лише маска, яку бос носив, перебуваючи в цих краях. Але потім Борис розумів, що йому цього не збагнути, тож і мізкувати над цим не варто. Мабуть, так і має бути, а його роль — підігрувати та виконувати накази. Як і зараз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍