А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

І коли перед нами відкривається вулиця, коли ми їдемо в західному напрямку під укриттям голих гілок, я відчуваю, як очі переповнюють сльози. Моя вулиця, чотири пори року по тому. «Дивно», — думаю я.

— Що дивно? — питає Литтл.

Я, мабуть, подумала це вголос.

Коли авто наближається до дальнього кінця дороги, я затамовую подих. Онде наш будинок — мій будинок: чорні вхідні двері, викувані з латуні цифри 2-1-3 над дверним молоточком; по обидва боки — шибки з вітражним склом, біля них — ліхтарі-двійники, що сяють своїм оранжевим електричним світлом; чотири поверхи вікон, що тупо вирячились у світ просто перед собою. Камінь, не такий глянсуватий, як я пам’ятаю, під вікнами проступили водоспади плям, ніби це заплакані очі, а на даху я помічаю, що частина підпорок для рослин прогнила. Вікна було б непогано помити — навіть з вулиці я помічаю бруд. «Найгарніший будинок у цілому кварталі», — колись говорив Ед, а я погоджувалась.

Ми постаріли, будинок і я. Ми занепали.

Авто котиться повз нього, повз сквер.

— Тут, — кажу я Литтлу, махаючи рукою в бік заднього сидіння. — Мій будинок.

— Я б хотів, щоб ми з вами відвідали ваших сусідів і поспілкувалися, — пояснює він, паркуючи машину вздовж бордюру та глушачи мотор.

— Я не можу, — хитаю головою. Він що, не розуміє? Мені потрібно додому. Я морочуся з ременем безпеки, доки усвідомлюю, що це марно.

Литтл дивиться на мене. Погладжує кермо.

— Як же нам це зробити? — запитує він більше себе, ніж мене.

Мені однаково. Мені однаково. Я хочу додому. Можете привести їх до мене. Заштовхати їх усіх досередини. Влаштувати довбану вечірку на цілий квартал. Але зараз же відвезіть мене додому. Будь ласка.

Він так і не відводить від мене погляду, і я усвідомлюю, що знову заговорила до нього. Я зіщулююсь на сидінні.

Стукіт по склу, швидкий та хрумкий. Я підіймаю голову; за вікном стоїть гостроноса жінка з оливковою шкірою, одягнена у водолазку й довге пальто.

— Почекайте, — каже Литтл. Він починає опускати моє вікно, але я здригаюся, скиглю, тож він підіймає його, вивантажує свою тушу із сидіння водія на вулицю та акуратно зачиняє за собою дверцята.

Вони з жінкою про щось розмовляють через дах автомобіля. Мої вуха відсіюють деякі слова — ножем, збентежені, докторка — поки я тону, заплющую очі, влаштовуюся в ніші пасажирського сидіння; його шкіра рипить від моїх рухів, а повітря втихомирюється та завмирає. Косяки слів тріпочуть повз мене — психолог, дім, сім’я, самотня — і мене відносить. Однією рукою я погладжую рукав іншої; пальці запливають під халат, щипають складку шкіри, що звисає на животі.

Я сиджу замкнута у поліцейській машині й голублю свій жирок. Пробила нове дно.

Десь за хвилину — чи, може, годину? — голоси спадають, ніби морські хвилі. Я розплющую одне око, бачу, що жінка дивиться на мене згори, просто пропалює мене поглядом. Я знову заплющую око.

Хрускіт водійських дверцят, коли Литтл їх відчиняє. Прохолодне повітря облизує мені ноги, носиться кабіною, призвичаюється тут.

— Це — детективка Нореллі, моя напарниця, — чую я слова, як крихти кременю в темній ріллі його голосу. — Я розповів їй про вашу ситуацію. Вона приведе деяких людей до вас додому. Ви не проти?

Я опускаю підборіддя і знову підіймаю його.

— Добре. — Авто зітхає, коли він всідається. Цікаво, скільки він важить? Цікаво, скільки важу я?

— Ви не хочете розплющити очі? — пропонує він. — Чи й так нормально?

Я ще раз опускаю підборіддя.

Дверцята із брязкотом зачиняються, і Литтл воскрешає двигун, перемикає коробку передач, здає назад — назад-назад-назад — авто переводить дух, прокочується над швом тротуару, доки ми не спиняємось. Я чую, як Литтл знову вимикає ключ запалювання.

— Приїхали, — повідомляє він, коли я розплющую очі та визираю з вікна.

Приїхали. Будинок височіє наді мною, зяє чорна паща дверей із висолопленим язиком сходів; карнизи утворюють рівні брови над вікнами. Олівія завжди бачить обличчя у традиційних будинків із коричневого пісковика, і тепер я розумію, чому.

— Гарна оселя, — коментує Литтл. — Велика. Чотири поверхи? То підвал?

Я схиляю голову.

— Виходить, п’ять поверхів. — Пауза. Листочок кидається на вікно, тоді злітає з нього. — І ви там сама живете?

— Орендар, — кажу я.

— Де він живе? На підвальному поверсі чи на горішньому?

— На підвальному.

— Ваш орендар вдома?

Я знизую плечима.

— Інколи.

Тиша. Литтл вистукує пальцями по панелі приладів. Я повертаюся до нього. Він перехоплює мій погляд, розпливається у посмішці.

— Тут вас і підібрали, — нагадує мені, висовуючи щелепу в бік скверу.

— Я знаю, — відбуркуюсь.

— Гарний скверик.

— Авжеж.

— І вулиця гарна.

— Так. Усе гарне.

Він знову вишкіряється.

— Добре, — каже Литтл, тоді переводить погляд повз мене, через плече, дивиться у вічі будинку. — Цей підходить і до передніх дверей чи лише до дверей, крізь які минулої ночі увійшли працівники «швидкої»? — Він гойдає ключ, що висить на кільці в нього на пальці.

— До обох, — відповідаю.

— Добре, зрозуміло. — Він розкручує ключ на пальці. — Вас занести?

39

Він не заносить мене, лише допомагає підвестися з машини, проводить через браму, підтримує на сходах. Моя рука обвиває його спину розміром із футбольне поле, ступні ледь тягнуться за мною, парасоля висить на зап’ясті, наче ми вийшли на прогулянку. Прогулянку в наркотичному отупінні.

Сонце фактично провалюється мені під повіки. На ґанку Литтл встромляє ключ у замок, штовхає двері; вони розчахуються й б’ються об стіну так сильно, що здригається скло.

Цікаво, чи дивляться сусіди. Цікаво, чи місіс Вассермен щойно побачила, як якийсь темношкірий чоловік завеликих розмірів економ-упаковки затягнув мене додому. Б’юся об заклад, вона вже викликає копів.

У передпокої нам ледве вистачає місця — я ледь протиснулася з одного боку, пришпилена плечем до стіни. Литтл зачиняє двері, й передпокій занурюється в сутінки. Я заплющую очі, схиляю голову на його руку. Ключ клацає у другому замку.

І тоді я відчуваю: тепло вітальні.

І цей запах: затхле повітря мого дому.

І ці звуки: роздратоване нявчання кота.

Мого кота. Я зовсім забула про Панча.

Я розплющую очі. Усе виглядає так само, як і тоді, коли я пірнула в темряву: посудомийна машина стоїть, роззявившись, веремія покривал на дивані; телевізор світиться завмерлою картинкою меню диска із фільмом «Темний прохід»; а на журнальному столику стоять дві спустошені пляшки вина, що сяють у променях сонця, та чотири баночки з пігулками, одна з яких лежить перекинута, ніби п’яна.

Вдома. Серце ледь не розривається у грудях. Я