А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

Парасоля висковзує з руки, падає на підлогу.

Литтл направляє мене до столу, але я хитаю рукою ліворуч, ніби водій, тож ми звертаємо, звісно, у бік дивана, де Панч вже втиснувся під подушку.

— Ось так, — видихає Литтл, опускаючи мене на диван. Панч спостерігає за нами. Коли детектив відступає назад, кіт зміїться до мене між покривалами, а потім повертається й сичить на мій ескорт.

— І тобі привіт, — вітає його Литтл.

Я спадаю на диван, чую, як серцебиття сповільнюється, як кров м’яко пульсує по венах. Минає якась мить; я беруся за халат, повертаюся до реальності. Вдома. У безпеці. В безпеці. Удома.

Паніка стікає з мене, як вода.

— Чому в моєму домі були люди? — питаю я Литтла.

— Перепрошую?

— Ви сказали, що люди зі «швидкої» заходили в мій будинок.

Його брови стрибають догори.

— Вони знайшли вас у сквері. Побачили, що двері вашої кухні відчинені. Мусили перевірити, що відбувається.

Я не встигаю відповісти, як він помічає фотографію Лівві на столику збоку.

— Ваша донька?

Я киваю.

— Вона тут?

Хитаю головою.

— Вона зі своїм батьком, — бурмочу я.

Його черга кивнути.

Він повертається, спиняється та оцінює розсип на журнальному столику.

— У когось була вечірка?

Я вдихаю, видихаю.

— То все був кіт, — кажу я. Звідки це? «Боже мій! Що за гуркіт? Тихо ви: То все був кіт». Шекспір?[188] Я хмурюся. Не Шекспір. Надто манірно.

Очевидно, я теж надто манірна, адже Литтл навіть не пробує усміхнутися.

— Це все ваше? — питає він, оцінивши пляшки від вина. — Гарне мерло.

Я посуваюся на дивані. Відчуваю себе нечемною дитиною.

— Так, — визнаю я. — Але… — Виглядає ще гірше, ніж насправді. Чи насправді усе ще гірше, ніж виглядає?

Литтл вивуджує з кишені тубу з капсулами ативану, який призначила та гарненька молоденька лікарка. Він кладе її на столик. Я можу лише промимрити «дякую».

А тоді глибоко в руслі мого мозку щось відокремлюється, несеться припливною течією та підіймається на поверхню.

Це тіло.

Це Джейн.

Я розкриваю рот.

Вперше за весь час помічаю пістолет у кобурі в Литтла на стегні. Я пам’ятаю, як Олівія, якось, роззявивши рота, розглядала поліцейського на коні в центрі міста; вона пожирала його очима секунд із десять, доки я не зрозуміла, що насправді вона дивиться на його зброю, а не на коня. Тоді я посміхнулася, скуйовдила її волосся, але тепер я тут, і пістолет на відстані простягнутої руки, а на моєму обличчі ані сліду посмішки.

Литтл перехоплює мій погляд. Він поправляє пальто над пістолетом, ніби я йому заглядала під сорочку.

— Як щодо моєї сусідки? — питаю я.

Він дістає з кишені телефон, підносить ближче до очей. Цікаво, в нього короткозорість? Тоді проводить по екрану пальцем, опускає руку.

— Увесь цей будинок — ваш, так? — Він йде в бік кухні. — І ще ваш орендар тут живе, — додає, випереджаючи мене. — Вони ведуть униз? — Він тицяє великим пальцем на двері у підвал.

— Так. Як щодо моєї сусідки?

Литтл знову перевіряє телефон, — тоді зупиняється, нагинається за чимось. Коли він підводиться, розгинаючи своє тіло площею із сотню ярдів, у його правій руці котяча миска для води, а в лівій — домашній телефон. Він дивиться спочатку на одне, потім — на інше, ніби зважує їх.

— Малий, мабуть, пити хоче, — каже він і підходить до раковини.

Я спостерігаю за його відображенням на екрані телевізора, чую потік води. В одній із пляшок залишилася дрібненька калюжка мерло. Цікаво, я зможу хильнути її так, щоб він не помітив?

Мисочка для води дзвенить об підлогу, а потім Литтл кладе слухавку на базу, примружується на дисплей.

— Батарея розряджена, — каже він.

— Я знаю.

— Просто кажу. — Він підходить до дверей у підвал. — Можна постукати? — запитує він мене. Я киваю.

Він вистукує кісточками по дереву — «Гоління й стрижка»[189] — і чекає.

— Як звуть вашого орендаря?

— Девід.

Литтл стукає вдруге. Нічого.

Він повертається до мене.

— То де ж ваш телефон, докторко Фокс?

Я кліпаю.

— Мій телефон?

— Мобільний телефон. — Він махає мені своїм. — У вас він є?

Я киваю.

— Адже лікарі його у вас не знайшли. Більшість людей одразу ж потягнулися б за своїм телефоном, якби виявилось, що вони невідомо де провели ніч.

— Не знаю. — Де він? — Я ним рідко користуюся.

Він мовчить.

З мене досить. Я впираюся ногами в килим, випрямляюсь. Кімната навколо мене крутиться, наче дзиґа; але за якусь мить вона заспокоюється, так що я знову зосереджую увагу на Литтлі.

Панч підтримує мене коротким нявчанням.

— З вами усе гаразд? — питає Литтл, роблячи крок до мене. — Усе в порядку?

— Так. — Халат розгортається; я притискаю його до тіла, зав’язую пояс. — Що сталося з моєю сусідкою? — Та він різко зупиняється, прикипівши очима до екрана свого телефона.

Я повторюю:

— Що…

— Добре, — каже він. — Добре. Вони вже йдуть. — А тоді детектив несподівано кидається через кухню, ніби здоровенна хвиля, водячи очима по кімнаті. — Це те вікно, з якого ви бачили вашу сусідку? — показує він.

— Так.

Литтл підходить до раковини, на що йому вистачає одного розмашистого кроку, впирається руками об поверхню, визирає назовні. Я розглядаю його спину, що затуляє вікно. Тоді звертаю погляд на журнальний столик, починаю прибирати.

Він обертається.

— Залишіть усе, як є, — каже він. — І телевізор також не вимикайте. Що за фільм?

— Один старий трилер.

— Любите трилери?

Я здригаюсь. Дія лоразепаму, здається, закінчилась.

— Звісно. Чому я не можу прибрати зі столу?

— Тому що нам треба точно бачити, як усе відбувалося, коли ви побачили, що на вашу сусідку напали.

— Хіба не важливіше, що відбувалося з нею?

Литтл ігнорує мене.

— Може, відведете кудись кота, — каже він. — Здається, він досить гоноровий. Я не хочу, щоб він когось подряпав. — Він повертається до раковини, наповнює водою склянку. — Випийте. Вам треба підтримувати водний баланс. У вас стався шок. — Перетинає кімнату, тицяє склянку мені в руку. В цьому щось є, щось майже ласкаве. Я трохи навіть очікую, що він погладить мене по щоці.

Підношу склянку до рота.

Лунає дзвінок у двері.

40

— Зі мною містер Расселл, — зайве оголошує детективка Нореллі.

У неї слабкий дівчачий голосок, що зовсім не пасує до светра з високим горлом і шкіряного пальта затятої стерви на колесах. Одним поглядом вона оцінює обстановку, а тоді угвинчується своїм склорізним поглядом у мене.

Вона не представляється. Вона, поза сумнівом, у ролі «поганого копа», і я