А. Дж. Фінн - Жінка у вікні

— Джуліан Філдінґ, — автоматично відповідаю я, не встигнувши стриматись. — Ні. Не дзвоніть йому.

Я бачу, як вона обмінюється поглядом із медсестрою, яка обмінюється поглядом із Литтлом, який кидає погляд знову на лікарку. Якесь мексиканське протистояння[184]. Хочеться засміятись. Я не сміюсь. Джейн.

— Як ви знаєте, вас знайшли непритомною у сквері, — продовжує лікар. — І «швидка допомога» не змогла встановити вашу особу, тому вони привезли вас на Монінґсайд. Коли ви прийшли до тями, у вас стався панічний напад.

— Серйозний, — підтакує медсестра.

Лікарка киває.

— Серйозний. — Пробігає очима по своїй планшетці. — І цього ранку це сталося знову. Ви лікарка, я правильно зрозуміла?

— Не медична, — пояснюю я.

— А яка?

— Психолог. Я працюю з дітьми.

— У вас…

— Жінку вдарили ножем, — голосно перебиваю я. Медсестра відсахується, наче я замахнулась на неї кулаком. — Чому ніхто нічого не робить?

Лікарка перезирається із Литтлом.

— У вас бували панічні напади? — запитує вона.

А тоді, доки Литтл мило слухає зі свого крісла, а сестра тремтить, ніби колібрі, я розповідаю лікарці — розповідаю всім — про свою агорафобію, депресію і, так, панічні напади; розповідаю їм про свій графік прийому ліків, про десять місяців удома, про доктора Філдінґа та його аверсивну терапію. Розповідь займає трохи часу, адже мій голос досі ніби закутаний у вовну; час від часу я заливаю трохи води собі в горло, де вона протікає повз слова, що дзюрчать догори й розливаються мені крізь губи.

Щойно я закінчила та відкинулась на подушці, лікарка звіряється зі своєю планшеткою. Вона повільно киває.

— Зрозуміло, — каже вона. Ще один, різкіший кивок. — Зрозуміло. — Вона підіймає голову. — Дозвольте мені переговорити з детективом. Детективе, можна… — Вона вказує жестом на двері.

Литтл підводиться під акомпанемент скрипучого голосу крісла. Він посміхається до мене і виходить із палати слідом за лікаркою.

Його відсутність створює порожнечу. Тут залишилися лише ми з медсестрою.

— Попийте ще, — радить вона мені.

За кілька хвилин ті двоє повертаються. А можливо, і пізніше; тут немає годинника.

— Детектив запропонував супроводити вас додому, — каже лікар. Я дивлюся на Литтла; він сліпить мене своєю посмішкою. — Я дам вам пару пігулок ативану[185], щоб ви собі потім прийняли. Та потрібно бути впевненим, що у вас не станеться нападу дорогою додому. Тому найбільш певним варіантом буде…

Я знаю, який варіант найбільш певний. І медсестра вже замахується голкою.

37

— Ми думали, що то був розіграш, — пояснює він. — Чи то пак, вони думали. Я мушу казати «ми»… чи, мабуть, ми мусимо казати «ми» — тому що ми усі працюємо разом. Ну, знаєте, «командою». Для спільного блага. Чи щось таке. Слова з таким ефектом. — Він тисне на газ. — Але мене там не було. Тому я не думав, що то розіграш. Я не знав. Якщо ви мене розумієте.

Не розумію.

Ми їдемо по авеню в його цивільному седані; серпанкове полудневе сонце відблискує крізь вікна, ніби камінь, що «жабкою» підстрибує по поверхні ставка. Раптом моя голова гупається об скло, відображення — мій двійник — біля мене, а халат піниться навколо шиї. Литтл, що не поміщається у просторі сидіння, ліктями черкає мої руки.

Я загальмована, мої тіло та мозок мляві.

— Звісно, потім вони побачили, що ви уся зім’ята лежите у траві. Так вони сказали, описуючи ту картину. І ще побачили, що двері у вашому будинку відчинені, тому вони подумали, що там і стався той інцидент, та коли зазирнули досередини, там було порожньо. Їм довелося зазирнути, розумієте. Враховуючи те, що вони почули по телефону.

Я киваю. Я вже не можу пригадати, що саме я тоді говорила.

— У вас є діти? — Я знову киваю. — Скільки? — Відгинаю один палець. — Ха, лише одна? В мене чотири. Ну, буде чотири в січні. Одне на підході. — Він сміється; я — ні. Я ледве ворушу губами. — Сорок чотири роки і четверта дитина попереду. Мабуть, четвірка — моє щасливе число.

Один, два, три, чотири, думаю собі я. Вдих і видих. Відчуваю, як лоразепам розлітається по венах, наче зграя пташок.

Литтл тисне на клаксон і машина перед нами пригазовує.

— Обідня година пік, — каже він.

Я підводжу очі до вікна. Вже десять місяців, відколи я востаннє опинялася на вулиці, або в автомобілі, або на вулиці в автомобілі. Десять місяців, відколи я востаннє бачила місто звідкись, окрім свого будинку; воно здається нереальним, ніби я перебуваю на незнайомій мені місцевості, ніби їду крізь дива цивілізації майбутнього. Будинки виглядають невимовно високими, випинаються, ніби пальці, в омите блакиттю небо. Вивіски та вітрини пролітають повз, палаючи усіма кольорами: «Свіжа піца за 99 центів!!!», «Старбакс»[186], «Хол Фудз»[187] (А це коли встигло тут відкритись?), стара пожежна станція, яку перетворили на кондомініум (Квартири від 1,99 млн доларів). Прохолодні темні алеї; голі вікна під променями сонця. Позаду нас голосить сирена, тому Литтл зсуває авто дещо вбік, щоб дати проїхати машині «швидкої допомоги».

Ми під’їжджаємо до перехрестя, сповільнюємося перед світлофором. Я розглядаю червоне світло, що сяє, ніби лихе око; дивлюся на потоки пішоходів, що проносяться переходом: дві молоді мами у блакитних джинсах котять свої коляски; зігнутий у три погибелі стариган йде, спираючись на костур; підлітки, згорблені під ядуче-рожевими рюкзаками; жінка в бірюзовій паранджі. Зелена повітряна кулька, що відірвалася від ятки із хрусткими солоними претцелями, кружляє у височину. Звуки заполоняють салон: гомін крикливих голосів, глибоководний гуркіт транспортного руху, трель велосипедного дзвоника. Незрима жінка викрикує щось у свій телефон. Шаленство кольорів, повстання звуків. Відчуваю себе на кораловому рифі.

— Поїхали, — бурмоче Литтл, і машина зривається вперед.

Такою я стала? Жінкою, що, ніби рибка гупі, витріщається на звичайну годину пік? Гостею з іншого світу, засліпленою та збентеженою магією появи нової крамниці з продуктами? Глибоко всередині мого закрижанілого мозку щось боляче смикається, зле й придушене. Рум’янець світанком заливає щоки. Ось чим я стала. Тепер я така.

Якби не та ін’єкція, я би почала кричати, доки не потріскали б вікна.

38

— Ось, — каже Литтл. — Тут наш поворот.

Ми заїжджаємо просто на нашу вулицю. Мою вулицю.

Мою вулицю, якою я її не бачила вже майже рік. Кав’ярня на розі: досі на місці, очевидно, досі втелющує своє гіркезне питво. Будинок біля неї: вогнисто-червоний, як ніколи, з повними хризантем ящиками для рослин. Крамниця антикваріату через дорогу: зараз темна та гнітюча, а до вітрини прикріплений знак «Оренда комерційної нерухомості». Навіки занехаяна школа