Томас Харріс - Ганнібал

майже непроглядна. Довгі кам’яні сходи, поруччя — холодне під нашими ковзкими руками, сходинки впродовж століть вичовгані кроками, нерівні під ногами, доки ми здіймаємося вгору, до музики.

Високі двійчасті двері до головного салону скрипнули б, завищали б, якби ми мусили їх прочинити. Але для нас вони відчинені. Музика лине з далекого, найвіддаленішого кутка, і в тому ж кутку бринить єдине джерело світла, світло від багатьох свічок проливається червоним променем крізь маленькі двері каплички в кутку зали.

Уперед, до музики. Ми невиразно усвідомлюємо, що проходимо повз масивні нагромадження меблів під простирадлами, їхні нечіткі обриси легенько тремтять у світлі свічок, наче спить стадо тварин. Висока стеля зали над нашими головами щезає в нікуди.

Червоне сяйво відбивається на клавірі та чоловікові, якого дослідники епохи Відродження знають під іменем доктора Фелла, і сам доктор, елегантний і виструнчений, схиляється до музики, промені виблискують у його волоссі й на спині шовкового стьобаного халата з міховим коміром.

Піднята кришка клавіру оздоблена вигадливою сценою з бенкету, і здається, що маленькі силуети кружляють понад струнами при світлі свічок. Він грає з заплющеними очима. Партитура йому не потрібна. Перед ним, на нотній підставці у формі ліри, лежить випуск брудного американського таблоїда «Народне базікало». Перша сторінка загорнута так, аби бачити лише обличчя на фотографії, обличчя Кларіс Старлінг.

Наш музикант усміхається, закінчує мелодію, ще раз задля власного задоволення програє сарабанду і, поки в тиші великої зали бринить струна, якої останньою торкнувся пірʼяний плектр, розплющує очі, і в центрі кожної зіниці блищить маленький червоний вогник. Чоловік схиляє голову набік і позирає на газету.

Він безшумно підводиться й несе американський таблоїд у маленьку пишну капличку, яку спорудили ще до відкриття Америки. Він підносить газету до світла свічок, розгортає її, і біблійні персонажі, здається, зазирають у таблоїд через його плече, як ми це робимо, стоячи в черзі в магазині. Набране сімдесят другим кеглем Railroad Gothic «АНГЕЛ СМЕРТІ: КЛАРІС СТАРЛІНГ, УБИВЧА МАШИНА ФБР».

Обличчя, що застигли над олтарем у муках і блаженстві, зникають, коли музикант задмухує свічки. Він перетинає велику залу, світло йому для цього не потрібне. Легенький вітерець, коли доктор Ганнібал Лектер проходить повз нас. Риплять великі двері, а тоді зачиняються зі стуком, що віддає нам у ноги. Тиша.

Кроки, що заходять в іншу кімнату. Через акустику палацу стіни видаються ближчими, а стеля все одно сягає високо вгору — звідти довго відлунюють різкі звуки, а в нерухомому повітрі тримаються запахи велені, пергаменту й згаслих свічкових ґнотів.

Шерхіт паперу в темряві, скрип і совання стільця по підлозі. Доктор Лектер сідає у велике крісло в легендарній Бібліотеці Каппоні. Його очі відбивають червоне світло, проте в пітьмі вони не горять червоними вогнями, як запевняли деякі наглядачі. Цілковита темрява. Він розмірковує…

Дійсно, доктор Лектер сам утворив вакансію в палаццо Каппоні, усунувши попереднього куратора — нехитрий процес, на який пішло кілька секунд, щоб розібратися зі старим, та скромна плата за дві упаковки цементу. Але, щойно місце звільнилося, він чесно домігся цієї посади, продемонструвавши Комісії Белле-Арті надзвичайні лінгвістичні здібності, коли перекладав із середньовічної італійської та латини, перечитуючи манускрипти з дрібними чорними готичними літерами.

Тут він віднайшов спокій, який оберігатиме, — з часів переїзду до Флоренції він майже нікого не вбив, окрім свого попередника.

Призначення на посаду перекладача й куратора Бібліотеки Каппоні стало для нього винагородою з кількох причин.

Цей простір, високі стелі палацу важливі для доктора Лектера, оскільки він провів багато років у тісній одиночній камері. Ще важливіше те, що він резонує з цим палацом. Це єдиний приватний будинок за його життя, що обсягом і деталізацією наближається до палацу пам’яті, який він розбудовував іще з юності.

У цій бібліотеці з її унікальною колекцією манускриптів і листів, що датується початком тринадцятого століття, він може задовольнити певну цікавість до самого себе.

Завдяки фрагментарним сімейним записам доктор Лектер вважав, що походить від такого собі Джуліано Бевісанґве, грізної постаті в Тоскані дванадцятого століття, а також від Макіавеллі та Вісконті. Палаццо був ідеальним місцем для дослідження. Лектер мав певну абстрактну зацікавленість у цій темі, яка, проте, не була пов’язана з його еґо. Доктор Лектер не має потреби зміцнювати його звичайними методами. Його еґо, як і рівень інтелекту та ступінь раціональності, не можна виміряти за загальноприйнятою шкалою.

Справді, психіатрична громада навіть не дійшла згоди, чи можна взагалі називати доктора Лектера людиною. Його колеги, професіональні психіатри, більшість яких страшаться Лектерового нищівного пера в професійних виданнях, вважають його геть Іншим. Для зручності вони нарекли його «монстром».

Монстр сидить у темній бібліотеці, подумки розфарбовує морок у різні кольори, у його голові гуляє середньовічний вітер. Лектер розмірковує про поліцейського.

Клацає перемикач, загоряється лампа.

Тепер ми бачимо, що доктор Лектер сидить у Бібліотеці Каппоні за трапезним столом шістнадцятого століття. За ним — стіна з манускриптів, розкладених по вузьких шухлядах, та великі канцелярські книги з полотняними обкладинками, у яких перші записи зробили ще вісім століть тому. Перед Лектером лежав стос листування чотирнадцятого століття з одним із міністрів Республіки Венеції, притиснутий маленькою ливарною формою, яку Мікеланджело зробив, працюючи над своїм рогатим Мойсеєм, а перед каламарем — ноутбук із можливістю інтернет-пошуку через систему Міланського університету.

Серед темно-сірих і жовтих аркушів пергаменту й велені — яскраві червоні й сині кольори примірника «Народного базікала». А біля нього — флорентійське видання «La Nazione».

Доктор Лектер обирає італійську газету й читає останній журналістський напад на Рінальдо Пацці, спровокований зреченням ФБР від справи Il Mostro. «Наш психологічний портрет геть не збігається з Токкою», — сказав один із речників ФБР.

У «La Nazione» пригадали походження Пацці та його стажування в Америці, у відомій академії в Куантіко, і зауважили, що очікували від нього більшого.

Справа Il Mostro зовсім не цікавила доктора Лектера, але цікавила біографія Пацці. Як прикро, що йому стрівся поліцейський, який навчався в Куантіко, де Ганнібал Лектер вважався класикою.

Коли доктор Лектер побачив обличчя Рінальдо Пацці в Палаццо Веккіо, коли опинився в безпосередній близькості, щоб почути його запах, то вже знав напевне, що Пацці нічого не підозрює, хоч і розпитує про шрам на руці доктора Лектера. Пацці навіть не виявляв достатнього інтересу стосовно зникнення колишнього куратора.

А потім поліцейський побачив його на експозиції знарядь тортур. Краще б вони зустрілися десь на виставці орхідей.

Доктор Лектер чудово розумів, що всі умови для прозріння вже закладено в голові поліцейського, і вони безладно крутяться там серед