Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

хворі ноги, про доки й Скрипуна, про те, як його лупцювали, мов приблудного пса.　

Ці два дні, проведені в Лондоні, змусили й мене усвідомити те, чого я досі не розуміла. І тепер, дізнавшись більше, власні негаразди видавалися мені такими нікчемними!　

Я звелася на ноги й жестом покликала візника відкритого двоколісного екіпажа — мені хотілося їхати з комфортом. Тьюкі як джентльмен простягнув мені руку, коли я сідала в екіпаж, і впевнено гукнув візникові:　

— До Скотленд-Ярду.　

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Насправді я не лишехотіласупроводити Тьюкі — у Скотленд-Ярді в мене були особисті справи.　

— Як чудово! — вигукнув Тьюксбері, роздивляючись Лондон із екіпажа, попереду якого бігла кобила, дзеленькаючи збруєю. Я занурилася у власні думки: треба терміново щось вирішити щодо Каттера й мадам Лаелії Сибілли де Папавер, астральної зникологині. У мене не було жодних доказів, проте що більше я перебирала подумки факти, то краще розуміла, що ці злодії мали стосунок до викрадення людей. Висновок напрошувався тільки один: мадам Лаелія розповіла Каттеру про мене. Хто б іще міг це зробити? Охоронець, герцогиня, її покоївки? Навряд чи. З усіх, кого я зустріла у Безілвезер-Холі, лише інспектор Лестрейд і мадам Лаелія чули мою розповідь про таємний прихисток маркіза Тьюксбері. Хтось із них зв’язався з Каттером, аби той наказав Скрипуну взяти Тьюкі в полон.　

Звісно, що це не Лестрейд.　

Висновок очевидний — це зробила мадам Лаелія.　

Цієї миті озвався Тьюкі:　

— Я ніяк не міг второпати, чому візникові відвели таке невдале місце — на самісінькому вершечку, позаду, бозна-де від коня, а тепер розумію — все заради гарного краєвиду.　

— Угу, — мугикнула я, перебуваючи в полоні похмурих думок про мадам Лаелію. Попри те що зовні вона нагадувала янгола, насправді була на боці демонів: Каттера й Скрипуна. Я припустила, що вони викрадали жертву, а мадам Лаелію викликали заради її сумнівних послуг. Каттер зі Скрипуном забирали викуп, а мадам Лаелія отримувала чималеньку платню за свої «духовні прозріння» щодо місця перебування зниклої особи. Вони мали зиск, і всі разом були спільниками у брудних справах. У випадку з Тьюкі, попри те що спочатку він утік, Каттер і Скрипун скористалися можливістю викрасти його пізніше.　

Хоч я й не знала, як сповістити представників влади про наші здогадки, не наражаючи себе на небезпеку, проте чітко розуміла, що мушу негайно діяти, аби покласти кінець цим злочинам.　

Раптом Тьюкі перервав мої думки:　

— Як же приємно відчувати свіжий подих вітру такого спекотного дня!

От набридливе хлопчисько! Невже конче потрібно скрекотати, як сорока?　

Нічого не відповівши, я тільки стиснула губи й сягнула рукою до кишені спідниці по олівець і складений аркуш. Поспіхом я роздратовано поклала аркуш собі на коліна й нашвидкуруч намалювала портрет чоловіка. Коли Тьюкі побачив, що я роблю, то прикусив язика й здивовано витріщився на мене.　

— Це ж Каттер, — промимрив він.　

Нічого не сказавши у відповідь, я завершила портрет.　

— Це ж справді Каттер, навіть волосся у вухах є! Отакої! Де ти навчилася так малювати?　

Знову не звернувши уваги на його запитання, я згорнула аркуш і на чистому боці намалювала портрет ще однієї людини. Оскільки мій душевний стан був піднесеним, мені вдалося зробити це без жодних сумнівів, без свідомих спогадів і зайвих думок… Рука орудувала олівцем так, ніби отримувала сигнали з якогось джерела у глибинах моєї свідомості.　

— Хто це? — запитав Тьюкі.　

Однак я знову не відповіла. Завершивши портрет огрядної владної жінки, я розгорнула аркуш і оцінила обидва малюнки. Карикатурний чоловік і карикатурна жінка стояли на моїх ескізах пліч-о-пліч. І цієї миті все стало ясно як білий день.　

Ну звісно, щоб перевтілитися в жінку, достатньо лише начепити накладне волосся, різноманітні поліпшувачі й підсилювачі, а також задіяти маскувальні атрибути: сукню, капелюшок і рукавички. Кому, як не мені, це було чудово відомо?　

Тьюкі побачив те саме і прошепотів:　

— Це ж та сама людина.　

Все одразу стало на свої місця. Яскраво-руда перука чудово ховала волохаті вуха й відвертала увагу від обличчя. Губи, вії та очі теж нескладно підкреслити — трохи фарби для обличчя й готово. Жодна поважна леді нізащо б не зізналася у використанні таких хитрощів, але я розуміла, що без фарби тут не обійшлося. А до того ж ця людина не могла називатися ані поважною, ані леді.　

Вказуючи то на один малюнок, то на другий, Тьюкі нетерпляче запитав:　

— Якщо це Каттер, то хто зображений тут?　

Цього разу я відповіла, хоча це ім’я було незнайомим для хлопця:　

— Мадам Лаелія Сибілла де Папавер.　

— Та ви можете називатися хоч принцом Уельським, мені байдуже! — не піднімаючи на нас погляду, промовив сержант, що сидів за столом. — Чекатимете своєї черги, як і решта відвідувачів. Сідайте.　

Його погляд був так само прикутий до паперів і журналу на столі, проте м’язистою рукою чоловік махнув у бік коридору, розташованого за його спиною.　

Я усміхнулася Тьюкі. Щойно він назвався маркізом Тьюксбері Безілвезером і зараз був ладен чи то вибухнути сміхом, чи то впасти в істерику.　

— Я почекаю з тобою, — прошепотіла я.　

Я сподівалася якимось дивом владнати особисті справи під час візиту до Скотленд-Ярду. Як і тоді, коли тікала на велосипеді з Кайнфорду, мій найкращий план дій виявився взагалі незапланованим.　

Ми із Тьюкі сиділи на одній із численних лавок, розташованих вздовж оздобленого темним деревом коридору. Ці лави були надзвичайно жорсткими — набагато гіршими за всі церковні, на яких мені хоч колись доводилося сидіти.　

Всівшись коло мене, Тьюкі пробурмотів:　

— Тобі пощастило носити на собі всі ці підкладки.　

Як він міг уголос таке сказати?!　

— Мовчи!　

— Не наказуй мені мовчати. Скажи краще, хто ти.　

— Ні, — я говорила тихо, бо вздовж усього проходу сиділи люди, які так само чекали на аудієнцію з поліцією. Втім, вони були захоплені власними розмовами та проблемами, тож ніхто не звертав на нас уваги.　

Тьюкі здогадався трохи стишити голос.　

— Але ж ти, ймовірно, врятувала моє життя чи принаймні мою честь. А ще ти… ти так багато для мене зробила. Я хочу віддячити тобі. Хто ти?　

Я лише заперечливо похитала головою.　

— Чому ти хочеш скидатися на стару пані?　

— Жахливе хлопчисько, припни свого язика!　

— Жахливе дівчисько, невже я так ніколи й не дізнаюся твого імені?　

— Тс-с-с! — Я справді сподівалася, що цього ніколи не станеться, однак імені не назвала, натомість знову прошипіла: — Тихіше!　

Я схопила його за руку, бо прямісінько по коридору відчинилися двері,