Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

— Що? — здивовано вигукнула я. — Це ж цілковите безглуздя!　

Майже забувши про обережність, я кинулася до газетяра й купила газету.　

СЕНСАЦІЙНИЙ ПОВОРОТ У СПРАВІ З ВИКРАДЕННЯМ　

Це був заголовок, під яким, як і минулого разу, красувався портрет Тьюкі в образі маленького лорда Фонтлероя.　

Умостившись коло мене на лавці в парку, аби одночасно читати газету, Тьюкі стиха сказав:　

— Тут справді моя світлина?

— Її побачив увесь світ, — відповіла я, ледь стримуючи сміх. Оскільки він нічого на це не відповів, я обернулася до нього й помітила, як його лице спалахнуло від сорому й цілковитого приниження.　

— Я не можу повернутися, — зрештою промовив хлопець. — Я вже ніколи не повернуся.　

Моя радість миттєво згасла, і я запитала:　

— А якщо хтось впізнає тебе за світлиною? Наприклад, місіс Калхейн.　

— Вона? Як ця газета опиниться в її руках? Стара навіть читати не вміє! Та й у тих нетрях навряд чи хтось уміє читати! Ти бачила газетярів у доках?　

Звісно, він мав рацію, та замість того, щоб визнати це, я зосередилася на тексті статті:　

Сьогодні вранці відбувся дивовижний поворот у справі з викраденням. До Безілвезер-Холу надійшло повідомлення з вимогою про викуп. Саме там нещодавно зник юний Тьюксбері, маркіз Безілвезера. Завдяки проникливості старшого інспектора Лестрейда, який спритно виявив на верхівці дерева таємний сховок юного маркіза з морською атрибутикою…

— О ні, — прошепотів Тьюкі голосом, сповненим відчаю.　

Насупившись, я продовжила мовчки читати далі.　

…і продовжив активні пошуки в лондонських доках, вдалося знайти кількох свідків. Вони стверджують, що бачили юнака в день його зникнення…　

А це, як я зрозуміла, сталося лише через день після моєї втечі. Стільки всього відбулося відтоді — мені досі не вірилося, що я залишила Ферндел-Хол три дні тому!　

…А тепер з’ясувалося, що маркіза, спадкоємця титулу та всього майна Безілвезерів, справді викрали. Вранішньою поштою доставлено коротке звернення, складене зі слів, вирізаних із текстів періодичних видань. У посланні вказано чималу суму, яку сім’я побажала зберегти в таємниці. Представники влади радять не платити викупу, оскільки досі немає жодних доказів того, що маркіз Тьюксбері дійсно потрапив до рук злочинця чи групи зловмисників. Відома медіум і астральна зникологиня мадам Лаелія Сибілла де Папавер, яку родина Безілвезера викликала одразу після зникнення хлопця, наполегливо рекомендує зібрати викуп у вигляді золотих суверенів і гіней. Вона радить очікувати подальших інструкцій щодо передавання викупу, оскільки заплатити його їй підказує спілкування з духовними матеріями. Також духи розповіли мадам де Папавер, що маркіз Тьюксбері справді скніє в полоні та його життю загрожує небезпека, якщо викрадачі не отримають бажаного від родини. Мадам Лаелія…　

Не дочитавши статтю до кінця, я відклала газету. Все, що я могла зараз робити, — це витріщатися на візників. Перед нами з Тьюкі стояв спортивний екіпаж і неповороткі, проте більш просторі чотириколісні карети. Неподалік нудьгували доглянуті коні поруч із худенькими конячками, що розмахували хвостами й мірно жували овес із мішечків. Огрядні візники поруч із обшарпаними тинялися, очікуючи нових клієнтів.　

Утім, насправді нічого з цього я не помічала. Я силкувалася пригадати, який вигляд мала мадам Лаелія, проте за ці три дні відбулося стільки подій, що в мене залишилося тільки декілька невиразних спогадів — руде волосся, кругле обличчя, огрядне тіло, великі долоні в жовтих рукавичках із козячої шкіри…　

Поруч пролунав кволий голос:　

— Я мушу повернутися.　

Мені знадобилося кілька секунд, щоб відволіктися від думок і зосередитися на Тьюкі. Він дивився на мене — білий як крейда, гарний і дуже юний.　

— Я мушу повернутися додому, — повторив він. — Не можна дозволити цим клятим злодіям видурити в моїх батьків гроші.　　

Я кивнула.　

— Отже, в тебе є здогадки, хто міг надіслати цю записку з вимогою про викуп.　

— Так.　

— І ти гадаєш, що вони досі на тебе полюють. Щиро кажучи, я теж так вважаю.　

— На нас двох. Так, я певен у цьому.　

— Нам краще звернутися до поліції.　

— Гадаю, що так.　

Втім, хлопець уже відвів погляд убік, взявшись вивчати кінчики своїх нових черевиків. Щоправда, навряд чи їх можна назвати новими, адже їх точно пошили з клаптиків шкіри від старого взуття.　

Я мовчки чекала. Нарешті Тьюкі озвався:　

— Хай там як, а все склалося не так, як я сподівався. Я про корабельні. Вода брудна, як і люди, їм не подобається, якщо хтось намагається залишатися чистим. Вони вважають будь-яку людину снобом. Навіть жебраки на мене плювали. Мене пограбували — забрали мої гроші, чоботи й навіть панчохи. А деякі люди настільки жорстокі, що грабують навіть «плазунів».　

— «Плазунів»?　

— Так, ще вони називають їх сплюхами, бо ті постійно дрімають. Досі я не зустрічав настільки жалюгідних людей. — Маркіз стишив голос і повів далі: — Старі, в яких нічого не залишилося і які ледь тримаються на ногах. Жінки сидять на сходинках мануфактури[34] — напівсонні, їм ніде схилити голову. Вони майже мертві й не можуть просити милостиню. А якщо хтось кине їм пенні, вони повзуть по монету.　

Зі щемом у серці я згадала про безволосу стару з виразками на голові, яка повзла тротуаром.　

— Потім вони приповзають назад, — продовжив Тьюкі. З кожним новим словом його голос ставав дедалі нижчим і більш напруженим. — І там сидять. Тричі на місяць їм дають їжу та ночівлю в приміщенні мануфактури. Лишень тричі. А якщо вони просять більше, ніж треба, цих нещасних замикають і карають трьома днями каторги.　

— Що? Але я думала, що мануфактури створюють саме для допомоги таким нещасним.　

— І я так вважав. Я пішов туди, щоб попросити трохи одягу, а вони… Вони кепкували з мене та били палицею, а насамкінець вигнали геть. І тоді… цей огидний чоловік…　

Від спогадів про Скрипуна в нього потекли сльози. Юний маркіз стомлено замовк.　

— Я рада, що ти вирішив повернутися додому, — за мить озвалася я. — Твоя матінка буде неймовірно рада знову побачитися із сином. Ти навіть не уявляєш, як вона за тобою побивається.　

Він мовчки кивнув, погоджуючись із тим, що я могла знати це напевне, як і багато інших речей.　

— Гадаю, тобі вдасться її переконати, що ти більше не бажаєш носити одяг у стилі лорда Фонтлероя.　

У відповідь він лагідно відказав:　

— Байдуже, який одяг я носитиму. Якби ж я тільки знав…　

Але закінчити він не встиг. Схоже, йому не давали спокою спогади про тих бідолашних напівмертвих старих, яких називали «плазунами». А може, він думав про власні