Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

без копійчини, якщо дізнається, де я тримаю гроші. Саме тому я не переодягалася в її присутності та не знімала корсета навіть під час сну. Цей колись ненависний для мене предмет одягу став тепер найціннішим скарбом — однак лише доти, поки не доводилося його затягувати. Його надійний захист урятував моє життя! Завдяки своїй міцній структурі він підтримував і приховував поліпшувачі бюста, стегон і сідниць, які маскували мою дитячу фігуру та слугували сховком для грошей.　

Я щиро сподіваюся, що місіс Калхейн (якщо це її справжнє ім’я) ніколи не дізнається моїх таємниць. Ми спілкувалися з нею суто щодо справ. Приміром, говорили про те, чи можна в її магазині взяти не надто поношений одяг для хлопчика, а ще шапку, зручні черевики й теплі шкарпетки. Мені потрібно було знайти якусь блузку та спідницю з оборками, практичну та з багатьма кишенями. Саме такі зазвичай носили машиністки й продавчині рукавичок. У моєму гардеробі бракувало й жакета, теж із кишенями й розширеного донизу, який прикривав би спідницю, рукавичок у доброму стані та капелюшка, що не вийшов із моди. Я навіть наважилася поцікавитися, чи не допоможе мені місіс Калхейн із зачіскою.　

Я почувалася оголеною перед усім світом, залишаючи це місце без своєї щільної чорної вдовиної вуалі, яка приховувала моє обличчя. Втім, якщо поглянути правді у вічі, нічого не змінилося, адже навіть мої рідні брати навряд чи впізнали б мене зараз. Схиливши голову, я короткозоро роззирнулася навкруги крізь окуляри-пенсне, що сиділи на моєму носі, наче химерна металева птаха. Над ними нависли густі пасма накладного волосся, які водночас і прикрашали мене, і приховували чоло, а вкупі з пенсне геть змінили мою зовнішність. На голові в мене був солом’яний капелюшок, прикрашений мереживом і пір’ям, схожий на ті дешеві капелюшки, які носили майже всі молоді містянки.　

— Мені потрібна парасолька, — звернулася я до місіс Калхейн.　

Вона вручила мені парасолю гидотного, але нині модного зеленого кольору, виведеного хімічним шляхом. Опісля жінка провела нас до чорного входу й простягнула руку. Дотримуючись власної обіцянки, я поклала на її долоню ще одну банкноту. Ми вийшли, і стара мовчки зачинила за нами двері.　

Опинившись на вулиці, я рухалася майже наосліп, намацуючи дорогу складеною парасолькою. Почасти я робила це заради маскування, а почасти тому, що ноги Тьюкі досі боліли. Здавалося, що йому невимовно боляче йти. Він повільно крокував поруч, ніби супроводжуючи мене. На вигляд ми не вирізнялися серед звичайних містян — наш одяг не був ані новим, ані поношеним, ані багатим, ані вбогим, — тож я сподівалася, що ми не привертатимемо зайвої уваги. Дуже не хотілося, щоб хто-небудь доніс про нас Каттеру.　

Однак мені не варто було хвилюватися через це. Люди навколо галасливо займалися власними справами, тож нас ніхто не помічав. Лондон, цей великий котел із цегли та каміння, здавалося, завжди кипів від бурхливої діяльності своїх мешканців. Поруч якийсь чоловік із тачкою вигукнув:　

— Імбирне пиво! Свіже холодне імбирне пиво змиє з вашого горла вуличний пил!　

Повз нас проїхала діжка з водою, за якою сунули хлопчики й чистили мітлами вуличне каміння. На триколісному велосипеді поруч проїхав поштар. Такого дивного велосипеда мені ще не доводилося бачити: два колеса в нього були не позаду, а спереду, до керма ж був прикріплений великий кошик. На розі вулиці стояли трійко темноволосих дітлахів і співали (наче янголи) гарну пісню незнайомою мені мовою. Малюк, що стояв по центру, простягнув невелику чашу, просячи в мене пенні. Віддалік на розкладній драбині балансував якийсь чоловік у лахмітті. У його руках виднілися бляшанка з клеєм та щітка — він розклеював оголошення про чищення взуття, еластичні бинти від ревматизму та лаковані безпечні труни[33]. Чоловіки в білих мішкуватих куртках і світлих штанях прибивали оголошення про карантин до дверей якогось будинку. На мить я задумалася про огидні лихоманки та хвороби, які виникали через смердючу Темзу. Чи не поплачуся я за те, що потрапила на судно Каттера, сконавши від холери чи скарлатини?　

Каттер, огидний лиходій. В одній із моїх кишень разом із грошима та іншими корисними дрібницями, що їх я переклала туди з поліпшувача бюста, лежав список, який я написала вночі, коли не могла стулити очей.

Чому Каттер обшукував потяг? Чому він за мною стежив?

Чаму головоріз вирішив, що я знаю, де знайти Тьюкі?

Чому він відправив Скрипуна шукати Тьюкі в доках?

Що мав на увазі Каттер, коли сказав: «Майже так само»?

Чи займається він викраденнями?

Звідки злодій дізнався про Тьюкі та «Грейт Істерн»?

А й справді, звідки? Я розповіла Лестрейду, а мадам Як-там-її-звали, астральна зникологиня, вочевидь, усе підслухала.　

А може, інспектор Лестрейд комусь переповів усе, що сталося? Можливо, й так, проте хіба спочатку він не вжив би необхідних заходів, щоб перевірити мої слова? Проте Скрипун мав отримати телеграму майже одразу.　

Гм…　

Такі думки баламутили мою голову, поки ми з моїм кульгавим супутником проминули кілька кварталів до кращого району, де натрапили на якийсь парк. Точніше, це був невеличкий газон із чотирма деревцями, під якими матусі прогулювалися з візками, а чоловік із віслюком вигукував:　

— Цікаві атракціони — потіште свою малечу! По одному пенні за душу!　

Я побачила, що навколо парку стояло декілька візників. Можна найняти одного з них, аби моїй «маленькій світлості» не довелося плентатися на своїх багатостраждальних ніжках.　

Досі через страх і пересторогу ми взагалі не розмовляли. Втім, тепер, коли місця перебування Каттера залишилися позаду, я повернулася до свого супутника й посміхнулася.　

— Ну, Тьюкі… — промовила я.　

— Не смій мене так називати.　

Я здригнулася.　

— Гаразд, маркізе Тьюксбері з Безілвезера-чи-якось-там… — Однак моє роздратування одразу вщухло, щойно мені на думку спало дещо цікаве, тож я запитала: — А як саме вам хочеться, щоб вас називали? Зізнайся, яке ім’я ти обрав собі, коли надумав втекти з дому?

— Я… — Він похитав головою і відвернувся. — Це не має значення. Тепер байдуже.　

— Чому? Що ти робитимеш далі?　

— Не знаю.　

— Ти досі хочеш піти в море?　

Мій супутник обернувся й витріщився на мене.　

— Ти все знаєш… Геть усе. Звідки тобі стільки відомо? Ти справді далека родичка Шерлока Голмса?　

Я прикусила губу, бо не розуміла, чи безпечно розповідати йому щось про себе. Він і так знав забагато. На щастя, саме цієї миті газетяр, що стояв на розі вулиці біля стійки з візниками, на все горло закричав:　

— Читайте всі! За маркіза Тьюксбері з Безілвезера