Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

я й не змогла пригадати, де його бачила. Проте, біжучи далі, я раптом дещо пригадала:　

— Тьюкі!. Швидше!　

Звертаючи з вулички, ми кинулися до вузького проходу між двома старенькими пансіонатами, звернули за ріг стайні та сховалися у смердючому дворі позаду сараїв, з яких тхнуло віслюками, козами, гусьми та курми.　

Я знову озирнулася.　

— Тобі не втекти! — проревів з-за сараю грізний голос. Він був надто близько, аби я почувалася в безпеці.　

— Здавайся! — закричав інший, верескливий, голос.　

— Безглуздя якесь, — вигукнув Тьюксбері, звертаючись до мене: — Навіщо ми бігаємо по колу? Вони ж нас ось-ось схоплять!　

— Зараз побачиш, йди за мною. — Відпустивши його руку й відкинувши залишки скромності, я розстебнула ґудзики ліфа. Біжучи брудним провулком, я сягнула рукою у свій передній «багаж» і намацала пальцями пачку хрустких купюр, одну з яких висмикнула і зібгала в долоні. Відтак я обігнула вулицю ще раз і кинулася до крамнички з уживаним одягом. Власниця магазину стояла за дверима, насолоджуючись вуличним пейзажем і прохолодним вітерцем. Утім, щойно вона помітила мене, радість на її обличчі одразу згасла, перетворившись на тривогу.　

Тепер вона більше нагадувала не співочу малинівку чи жабу, а мишу в котячих лапах.　

— Ні! — видихнула вона, коли я підбігла ближче. — Ні, Каттер мене вколошкає! Це більше, ніж вартує моє життя…　

Однак часу на розмови у нас із Тьюкі не було, ось-ось два злочинці з’являться з-за рогу і знову нас побачать. Цієї миті я запхала стофунтову банкноту в руки місіс Калхейн (чомусь я подумала, що переді мною саме дружина власника), схопила Тьюкі за рукав і потягнула його за собою у «Крамницю вживаного одягу містера Калхейна».

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Захекані та втомлені, ми кинулися до темної, брудної, захаращеної кімнати, яка здавалася тісною, як духова шафа. З одного боку стіни звисали кілька довгих плащів і мантій. Аби сховатися якомога швидше, ми загорнулися в їхні темні зборки і, тремтячи та стискаючи кулаки від страху, спостерігали за вхідними дверима. Цікаво, чи допоможе хабар, який я тицьнула господині крамнички, вибратися з цієї халепи.　

— Ховайся під столом! — прошепотів Тьюкі.　

Я похитала головою. Готуючись кинутись навтьоки будь-якої миті, я не зводила погляду з вікна та вхідних дверей і побачила, як люди кидаються врізнобіч, звільняючи дорогу, як здоровань-головоріз і його верескливий поплічник промчали серединою вулиці, пильно роззираючись навкруги, як головоріз схопив за комір якогось неробу, майже відірвавши його від землі. Він щось прогарчав бідоласі просто в обличчя, і той жестом вказав у наш бік.　

Куди ж поділася місіс Калхейн?　

Утім, ось вона з’явилася в крамниці й тепер стояла спиною до мене. Ззаду вона нагадувала черепаху з картатим панциром і перекошеним бантиком із зав’язок фартуха. Наш ворог із пласкою, наче повний місяць, мармизою, та його спільник квапливо підійшли до неї і загрозливо нависли над нею — навіть Скрипун був вищий за господиню. Я не певна, чи сама змогла б витримати їхні розлютовані погляди.　

Однак присадкувата стара затулила собою дверний отвір, наче корок. Я бачила, як вона заперечно хитає головою і вказує чоловікам на дальній кінець вулиці. В освітленому одвірку сонячне проміння створило над нею ніби ореол слави. Відтак обидва злочинці відвернулися. Досі міцно тримаючись за старий плащ, аби втримати рівновагу, я полегшено притулилася до стіни, а Тьюкі, скоцюрблений мало не навпіл, неначе мольберт, утомлено сповз на підлогу.　

Місіс Калхейн діяла розумно — зайшла до нас не одразу, а після того, як деякий час ще чатувала біля дверей. До її приходу я вже трохи відсапалася, знайшла задню кімнату з умивальником, змочила під краном клаптик вицвілої червоної фланелі й приклала його до обличчя Тьюкі. Коли хлопець нарешті сів, я побачила його багатостраждальні ноги.　

Витираючи ганчіркою бруд і кров та намагаючись не завдати йому сильного болю, я ретельно оглянула його загрубілі хворі підошви. Саме тієї миті наша жабоподібна рятівниця зайшла всередину, зачинила й замкнула двері крамниці, опустила жалюзі й підійшла до мене.　

— Отже, — мовила вона, — вчора — ти скорботна вдова, а сьогодні вже довговолоса дівчина, яка втікає від Каттера та Скрипуна.　

— Справді? То хто ж ці джентльмени? Вони забули відрекомендуватися.　

— Ось у цьому я не сумніваюся. Взагалі-то, це мій пояс, а ви його замість ганчірки використовуєте!　

Я зіп’ялася на ноги.　

— Господи милосердний, та я ж вам уже за все заплатила.　

Вона уважно вдивлялася в мене без жодного сліду усмішки на обличчі. В її поведінці та голосі не було ані веселого щебету малинівки, ані ніжних звертань до мене на кшталт «качечко». Стара промовила:　

— Те, що ти мені дала, пішло в кишені сусідів та інших свідків.　

Я зрозуміла, що її слова почасти правдиві. Вона зникла з крамнички, аби поторгуватися із сусідами й іншими випадковими перехожими за їхнє мовчання. Втім, незвичний блиск в її очах дав мені зрозуміти, що стара намагається мене обдурити. Я була певна, що вона пообіцяла сусідам кілька шилінгів чи, щонайбільше, кілька фунтів.

Однак було щось до болю щире в її похмурому обличчі, коли вона звернулася до мене знову:　

— Тобі краще понишпорити ще трохи в пошуках винагороди. Каттер вколошкав би мене, якби дізнався про вас, можете не сумніватися. Це моє життя, і я ризикую ним заради вас.　

— Якщо ви дасте нам усе необхідне, — відповіла я, — буде вам винагорода.　

Так і сталося. Наступного дня ми з Тьюкі вислизнули з її крамнички через чорний вхід. Слід зауважити, що вигляд у нас був дещо кращий — здоровіший і охайніший. Напередодні ми ховалися у брудній кухні місіс Калхейн, яка займала три кімнати на другому поверсі, над магазином. Однак із вдячністю прийняли її гостинність і зраділи навіть грудкуватій каші. Ми трохи поспали — я на дивані, що всотав у себе запах її парфумів, а Тьюкі — на ковдрах долі, і прийняли ванну з губкою. Потому намастили ноги Тьюкі бальзамом (насправді це була мазь для коров’ячого вимені), а тоді обмотали їх бинтами. Відтак ми одягнулись у речі з «Крамниці вживаного одягу містера Калхейна» та спалили наші старі речі в кухонній пічці.　

Увесь цей час ми зберігали мовчання й навіть не називали одне одного на ім’я. У нашої господині повсякчас був кислий вираз обличчя, тож вона не ставила нам жодних запитань, натомість і ми тримали язики за зубами, аби вона нічого не підслухала. Не можна було довіряти цій старій: я була переконана, що вона спокуситься залишити мене