Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

забув про галантність. Проте якби він був хоча б трохи мудрішим, то накивав би п’ятами без мене. Однак чомусь здавалося логічним, що ми мусимо втікати разом, адже вже розділили на двох нетривалий полон. Звісно, мені не хотілося кидати його тут, і, вочевидь, юний маркіз так само не збирався втікати без мене.　

Діставшись верху драбини, я схопила його за руку.

Раптом чийсь жахливий голос прогарчав таке прокляття, якого я й уявити не могла. В ту хвилину, як моя голова вигулькнула над люком, я помітила величезну багряну фігуру, що вискочила з каюти і тепер мчала до нас. Варто зауважити, що палуба була надто короткою, тож ми явно перебували в небезпеці. Тієї жахливої миті я зрозуміла, що джентльмени, чи принаймні цей дивний незнайомець, носили криваво-червону білизну від зап’ястків до щиколоток, і перелякано закричала.　

— Ходімо! — Скочивши на ноги, Тьюксбері рвучко підняв мене з драбини й відкинув подалі від червоної загрози, яка невпинно наближалася. — Вперед, біжи!　

Він мав такий суворий вигляд, наче самотужки збирався затримати дикого звіра маленьким складаним ножиком.　

— Біжімо разом!　

Підібгавши сукню й нижні спідниці одною рукою, другою я схопила його долоню, і ми побігли до дальнього краю човна. Разом (хоч я й відпустила його руку) ми перестрибнули через воду на хиткий поміст, який, гадаю, мав називатися пірсом. Відтак, схопивши спідниці обома руками, я чкурнула вперед так швидко, як тільки могла, не звертаючи з вузької нерівної стежини.　

— Далеко вам не втекти! — прокричав лютий голос із човна. — Ось постривайте, я одягнуся, і вам не відкрутитися!　

Господь наділив мене доволі високим зростом, і я любила бігати, проте аж ніяк не в такому одязі і вже напевно не лабіринтом зі згнилих зелених дощок. Від таверн і складів, що височіли на іншому боці Темзи, нас відділяли незліченні пірси, солона вода, причали й помости й ще більше смердючої води.　

— Куди нам бігти? — втомлено промовив Тьюкі. Саме так, Тьюкі, бо я більше не могла сприймати його як маркіза й сина герцога. Тепер він був моїм товаришем, що сердито сопів позаду мене.　

— Я не знаю!　

Оточені темною, наче смола, водою, ми опинилися в глухому куті, а послизнувшись, обернулися й кинулися назад. Утім, наш шлях знову перегородила вода. Я налякано затремтіла: якщо я впаду в оту чорну річку, це стане моїм кінцем, я напевно потону. Гадаю, Тьюксбері теж не вмів плавати, однак часу на роздуми в нас не було — надто мала відстань між нами та нашим кремезним ворогом. А він саме вискочив зі свого укриття, цього разу в пристойному одязі, й обурено заревів:　

— Я вколошкаю вас обох!　

Наче оскаженілий ведмідь, головоріз вистрибнув зі свого судна на пристань. Ба більше, за ним дріботіла маленька фігура — немов голодний пес, що волочиться за жебраком. Вочевидь, я недостатньо сильно цюкнула нашого охоронця.　

— Стрибай! — закричала я, перестрибуючи на інший пірс, аж спідниці розвіялися на вітрі.　

Пірс шалено захитався піді мною, проте мені вдалося втриматися на ногах. Поки я намагалася відсапатися, коло мене з гуркотом приземлився Тьюксбері, і пірс знову загойдався. Мені бракувало повітря, аби закричати, — і я заскрипіла, наче котушка від мотузки, на якій розвішують білизну. Тьюкі схопив мене за руку із криком: «Тікаймо!» Цього разу він потягнув мене за собою. Під час гонитви хлопець загубив мій ніж, і тепер його права рука невпинно тремтіла. Зброї в нас більше не було. Моє дрижання посилилося, бо я відчула, як захитався причал під нами від важких кроків головоріза.　

— О ні! — скрикнула я, щойно ми зупинилися на кінці другого пірсу, який вів у нікуди. Тьюкі вилаявся таким словом, яке я не можу повторити вголос.　

— Як тобі не соромно! Сюди! — Повернувшись, я повела його за собою, і за кілька митей ми нарешті опинилися на твердій поверхні з каменю, цегли й цементу. Втім, наші вороги знали шлях краще, тож опинилися на березі одночасно з нами. Я бачила кров на голові Скрипуна й шалену лють у його примружених очиськах, волосся у вухах здоровезного головоріза й злість, від якої розчервонілася його пласка пика. Кривавий місяць — поганий знак.　

Мушу зізнатися, я знову закричала, як підстрелена птаха. Наосліп, тримаючи Тьюкі за руку, я бігла вгору вузенькою вуличкою, доки не звернула за ріг.　

— Швидше! — Плутаючись між навантаженими возами, запряженими кіньми, ми перетнули вулицю навскоси, аж поки не добігли до наступного повороту.　

До цього часу ми добряче захекалися. Одяг і обличчя наші були мокрими від поту — день видався доволі спекотним. І нам досі не вдалося відірватися від переслідувачів.　

Тьюкі відставав. Тягнучи його за собою, я відчувала, як він здригається від болю при кожному кроці. Його ноги — босі, хворі — раз по раз билися об тверде каміння, а нам доводилося постійно бігти вгору, якомога далі від річки.　

— Давай, швидше!　

— Не можу більше! — захекано проскиглив хлопець, намагаючись висмикнути свою руку з моєї. У відповідь я тільки схопила його міцніше.　

— Звичайно, можеш. Ти мусиш!　

— Тобі… варто йти. Рятуйся.　

— Ні! — Намагаючись позбутися паніки, я роззирнулася довкола. Часу на перепочинок не було. Здавалося, ми вже добігли до кінця вагонів, доків і складів, а тепер рухалися бідною вуличкою із вбогими оселями та ще більш убогими підприємствами. Тут тулилися рибна крамничка, ломбард і майстерня з ремонту парасольок, а також сновигали вуличні торговці, які раз по раз вигукували: «Живі мідії, живі устриці!», «Фруктовий лід! Холодне солодке полуничне морозиво!» Довкола метушилося достобіса людей: поруч проїхав сміттяр на візку, запряженому віслюком, чоловіки із напханими брухтом тачками, жінки й дівчата на своїх двох у чепцях і фартушках, які мали б бути білими, а натомість стали брудно-сірими, наче шапки лісових грибів. Шкода, що всі ці люди не могли нам нічим зарадити, та й їх було замало, аби босоногий хлопчик-утікач міг безслідно загубитися в натовпі, не кажучи вже про захекану, розпатлану дівчину з непокритою головою та в розідраному, вимащеному кров’ю скорботному вбранні.　

— Стійте, злодії! — почулося хрипке ревіння позаду нас. — Зупиніть цих двох негідників! Це злодюжки!　

До нас одночасно повернулася безліч облич, проте ми продовжували бігти вулицею повз крамнички з різним непотребом. Тут були й старі меблі, і вживаний одяг, і відремонтовані капелюхи, туфлі й черевики з оновленими підошвами, а тоді знову якісь уживані речі. Здавалося, обличчя людей довкола виринали з імли спеки та нестримного жаху, чітко вимальовувалися серед натовпу на якусь мить, а потім розчинялися серед десятків інших облич.　

Одне лице здалося мені знайомим, хоч