Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

Точніше, двоє знайомих чоловіків.　

На якусь мить мені здалося, що я зараз зомлію, і геть не через тісний корсет.　

Господи, врятуй мене.　

Одним із чоловіків був інспектор Лестрейд. Утім, я чудово розуміла, що, супроводжуючи Тьюкі до Скотленд-Ярду, можу зіткнутися з інспектором, і була переконана, що він не впізнає в мені ту саму вдову в чорній вуалі, яку він зустрів у Безілвезер-Холі.　

Ні, мене охопило сум’яття, коли я побачила другого чоловіка. Переді мною стояв сам Шерлок Голмс.　

Подумки я примушувала себе й далі спокійно дихати й поводитися природно, щоб якомога краще злитися з темним деревом, жорсткою лавкою та гравюрами у рамках на стінах, як куріпка, що ховається в чагарниках. Будь ласка, вони не повинні мене помітити. Якщо хтось мене впізнає, моїм кільком дням свободи настане край.　

Чоловіки повільно прямували до нас, захоплені розмовою. Варто зауважити, що мій брат був настільки вищим за схожого на тхора Лестрейда, що йому доводилося нахилятися, аби їхні голови опинилися поруч. Після першого враженого погляду на них, я перевела очі на свої коліна й заховала зціплені, тремтячі руки у зборках спідниці.　

— …Не можу розібрати ні початку, ні кінця у цій справі Безілвезера, — долинув до нас різкий голос Лестрейда. — Я хотів би, щоб ви поглянули на неї, Голмсе!　

— Голмс?! — вигукнув Тьюкі, який сидів просто в мене під боком. — Це він? Той самий знаменитий детектив?　

Я прошепотіла:　

— Прошу, тихіше.　

Я була впевнена, що Тьюкі почув болісний надрив у моєму голосі, бо він одразу замовк.　

Шерлок відказав Лестрейду:　

— Але не так палко, як мені хочеться, щоб ви виділили більше офіцерів для пошуків моєї сестри.　

Голос мого брата, хоч і добре поставлений, зараз звучав натягнуто, як струна від скрипки.

Щось невимовне в його тоні змусило цілий вир почуттів боляче закружляти в моєму серці.　

— Я справді хотів би цього, мій дорогий друже. — У голосі Лестрейда відчувалося не лише співчуття, але й нотки зловтіхи. — Утім, якщо ви не можете полегшити мою роботу…　

— Дворецький підтвердив, що в матері не було ані власних, ані Енолиних портретів за останнє десятиліття. Аби їй добре велося!　

— Принаймні в нас є ескіз, який намалювала ваша сестра.　

Без сумніву, голос інспектора Скотленд-Ярду звучав переможно.　

Раптом мій брат зупинив його, схопивши за руку. Тепер вони удвох стояли прямісінько перед нами. Дякуючи, мабуть, сліпому везінню, Шерлок опинився спиною до мене.　

— Послухайте, Лестрейде! — Ні, братів голос не звучав загрозливо, проте його тон, майже гіпнотичний, змусив мене розправити плечі від захвату, а його співрозмовника — напружено зосередитися. Шерлок продовжив: — Я знаю: ви гадаєте, що зникнення моєї матері та сестри — це шалений удар по моїй репутації. Вони безслідно щезли, і я не можу натрапити на слід першої та змушений дякувати за інформацію про другу. Однак…　

— Запевняю вас, — перервав його Лестрейд, кліпаючи й відводячи погляд убік, — я навіть у гадці такого не мав.

— Дурниці. Я не звинувачую вас у тому, що ви не гірший від найкращих своїх колег. — Відмахнувшись від цих дивних слів рукою в чорній рукавичці, Шерлок знову уважно поглянув на інспектора. — Однак, Лестрейде, я хочу, аби ви зрозуміли одне: ви можете з легким серцем викреслити леді Юдорію Вернет Голмс зі свого списку. Вона чудово знала, що робить, і навіть якщо втрапила в якусь халепу, то не може звинувачувати в цьому нікого, окрім себе.　

Моє серце знову защеміло від болю. Це було не стривожене тріпотіння метелика, а щось геть інше. Тієї миті я ще не здогадувалася про єдину слабкість мого геніального брата і не розуміла, як меланхолія може змусити його промовити такі жорстокі слова.　

— Проте Енола Голмс — зовсім інша справа, — вів далі Шерлок. — Моя сестра ні в чому не винна. Так, вона невихована, неосвічена мрійниця, геть далека від будь-якого підступу чи лукавості. Я відчуваю свою провину в тому, що не залишився поруч із нею, а натомість віддав під опіку свого брата Майкрофта. Попри його гострий розум, він взагалі не має терпіння й так і не зміг затямити, що для тренування жеребця потрібно багато часу, а не тільки пристойна збруя. Звісно, дівчисько вирішило втекти. Духу в неї більше, ніж розуму.　

Добре, що під моїм накладним чубчиком і пенсне не було видно, що я сердито насупилася.

— Вона здалася мені доволі кмітливою, коли я з нею розмовляв, — сказав Лестрейд. — Звісно, дівчина ввела мене в оману. Я міг би заприсягнутися, що їй років двадцять п’ять, не менше. Вона була стриманою, гарно говорила та мислила…　

Мій похмурий погляд став лагіднішим — зі словами Лестрейда я однозначно погоджувалася.　

Саме тієї миті мій брат додав:　

— Можливо, вона гарно мислить і досить винахідлива, проте має ті самі слабкості й нерозсудливість, що притаманні всім представницям її статі. Наприклад, для чого вона повідомила охоронцю своє справжнє ім’я?　

— Ймовірно, то був сміливий хід, щоб потрапити всередину. Погодьтеся, вона достатньо розумно повелася — одразу після цього візиту поїхала до Лондону, де її буде дуже складно відшукати.　

— Де з нею може статися що завгодно, навіть якби їй було двадцять п’ять, а проте дівчиську лише чотирнадцять!　

— Де, як я вже казав вам, будь-що може статися з юнаком ще ніжнішого віку — сином герцога Безілвезера.　

Цієї миті Тьюкі прочистив горло, підвівся й видав:　

— Кхм…　

Як бачите, часу на роздуми в мене не було, та й вибору, як мені здавалося, теж.　

Тож я просто втекла.　

Коли інспектор і славетний детектив озирнулися, щоб подивитися на непримітного хлопця, я скористалася часом, поки вони розгублено кліпали й не могли дібрати слів, і вшилася геть. Я встигла тільки мигцем побачити братове обличчя. О, якби ж я знала, яке це щастя — бачити Шерлока Голмса враженим, то насолодилася б цим видовищем сповна. Однак затримуватися я не стала. Зробивши всього декілька кроків коридором, я відчинила перші-ліпші двері й увійшла всередину, зачинивши їх за собою, й опинилася в кабінеті з кількома столами — вони всі були порожні, окрім одного.　

— Перепрошую, — звернулася я до молодого констебля, який саме відірвав погляд від паперів, — сержант викликає вас до приймальні.　

Чомусь мені здалося, що його взяли на роботу нещодавно. Можливо, він працював у Скотленд-Ярді стенографістом чи кимось на кшталт цього, бо чоловік одразу мовчки кивнув і вийшов.　

Я теж вийшла, але крізь вікно. Відчинивши шибку, я застрибнула на підвіконня, наче на велосипед, а зійшла з нього вже на тротуар. Звісно, повз