Роман Колісник - Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Бульби-Боровця, що швидко почнуть формуватися. Для мене це була радісна несподіванка та справді приємна вістка, що матиму можливість служити у війську під командою легендарного Отамана Бульби-Боровця. Але цієї суботи я йому згоди таки не дав. Треба було порадитися з друзями та з моєю «владою», під керівництвом якої я працював. Усі наступні дні я широко передумував справу, склав плани та ще перед закінченням тижня поїхав до Берліна, щоб офіційно передати майорові Дацькові мою згоду. Тим разом, продовжуючи нашу попередню розмову, він ще більше втаємничив мене в суть справи, а саме, що я служитиму у парашутній бриґаді, яку планують організувати й якою керуватиме Отаман Тарас Бульба-Боровець.

Наприкінці лютого 1945 року я отримав лист з Берліна про те, що мене прийняли в ряди Української Національної Армії та що я повинен зголоситися у військовій команді в Берліні, щоб там оформити документацію та отримати військовий мундир лейтенанта. Це для мене означало, що майор Дацько переговорив справу з Отаманом Бульбою-Боровцем, який перебував тоді в готелі «Кант» у Берліні. На мою думку, він був єдиний, що рішив мою справу на рекомендацію майора Дацька. 6 березня я отримав залізничний квиток і маршрут із запискою, що на станції в Берліні до мене приєднається полковник Андрій Доллуд — керівник штабу бриґади, який їде до Чехії на вишкіл.

З Берліна ми виїхали надвечір після сильного бомбардування міста 17 березня. Поїзд їхав поволі, зупинявся на різних станціях, найдовше стояв на малих станціях, а то й десь у лісах під час бомбардування. Основними пасажирами були німецькі вояки, жінки й діти, чоловіків-невояків було дуже мало. Вояки поводилися дуже погано, майже на кожному кроці порушували військову дисципліну, здіймали шум, вели себе нестримано; найгірше, що часто поміж ними доходило до бійки, яку важко було припинити. Полковника разом зі мною постійно викликали для розв'язання суперечок та наведення порядку. Наша подорож до Чехії тривала майже два дні, щастя, що ми мали свої харчі й воду. Ми з полковником сиділи в купе біля дверей і всю дорогу говорили або спали. Здається, найбільше ми таки говорили, полковник розповідав мені про своє бурхливе життя. Він уродженець Херсонщини, член Української Центральної Ради. У 1918-1919 роках командував батальйоном козаків Гонти у боротьбі за Львів. За Директорії був керівником генерального штабу армії УН Республіки під час Першого зимового походу в 1920 році. Зимовий похід приніс йому багато вражень та чимало цінного досвіду, який він планує використати тепер і тому радіє, що їде на вишкіл парашутної бриґади. З великим інтересом розповідав він також про пасічництво. Любив розводити бджіл та працювати на пасіці десь край села.

З Отаманом ми зустрілися тільки в понеділок 19 березня надвечір. Він безмірно радів, що ми таки прорвалися, подолавши безмежні труднощі. З радістю на обличчі Отаман розповідав нам про офіційне проголошення Українського Національного Комітету, що відбулося у неділю 18 березня 1945 року. Він вважав, що це було незвичайне досягнення. Велика українська нація, об'єднана духовими силами, включається політично й військово в протибільшовицьку боротьбу разом з німцями. Для нас з'являються тут дві альтернативи, продовжував Отаман: залишатися бездіяльними або продовжувати протибільшовицьку боротьбу. Третьої можливости нема. В силу свого історичного призначення український народ від вибуху німецько-більшовицької війни знаходився, як і раніше, на протибільшовицькому боці. Інакше бути й не могло. Безперервна й безкомпромісова боротьба з більшовизмом, продовжував Отаман, — це наслідок наших політичних обставин. Це лежить у нашій природі вільнолюбного народу, який свідомий того, що він бореться за свою політичну підметність. Ми боремося за національну волю, а не за більшовицьке «самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія», за свою незалежну державу під своїм національним прапором і золотим тризубом, а не за опереткову УССР із чужими прихвоснями на чолі. Ми боремося за з'єднання в цій державі суцільних наших етнографічних земель, за відповідну психіці нашого народу та його вільній волі рідну владу, а не за диктатуру інтернаціонального пролетаріату. Ми боремося за такі форми господарського й суспільного життя, які забезпечать українському народові щасливе буття і розвиток, а не за державний совєтський капіталізм. Ми боремося за соціальну справедливість — а не за колгоспне та фабричне рабство селян та робітників. Ми боремося за вільний культурний розвиток — а не за цензуроване партією друковане слово.

Ми відчуваємо критичність ситуації, бо війна наближається до кінця, але не вагаємося включитися в боротьбу, бо це єдина можливість здобути волю і відновити українську державність.

Згодом Отаман почав інформувати нас про парашутну бриґаду: перший її батальйон, на його думку, був майже сформований. Десятки здібних і військово вишколених молодих українців кожного дня зголошується в штабі з бажанням вступити в ряди бриґади. Сама ідея парашутної бриґади має поважний вплив на вояків, вони горді, що одного дня виконуватимуть в Україні найбільше завдання свого життя.

Розповівши нам про військові гаразди: харчування, приміщення та оточення, Отаман, схиливши голову, дбайливо заявив, що він дуже турбується долею сотника Олега Штуля-Ждановича, який уже давно повинен тут бути. Виходить, щось мусило трапитися по дорозі й він або затримався, а може, його й заарештували. А він тут такий потрібний, ми ж зовсім відстаємо в галузі політично-освітнього вишколу, й то якраз у дуже важливий час, коли наближаємося до нашої місії. У цю хвилину він глянув у мій бік і зміряв мене очима від ніг до голови. Я мимоволі відчув усю важливість ситуації — що мені припаде завдання перебрати політично-освітній вишкіл і тимчасово заступити Отаманового приятеля, сотника Олега Штуля-Ждановича. Моє глибоке передчуття мене не підвело. Бо тоді ж саме звернувся до мене Отаман: «Пане хорунжий Жила, з уваги на Ваші кваліфікації тимчасово доручаю Вам обов'язок політично-освітнього вишколу. Знаю, що це не буде легка праця, але ви її виконаєте. Адже працюватимете для важливої справи свого рідного народу». Я без вагання прийняв завдання і попросив лише про вказівки. «їх отримаєте завтра від мене, а коли матимете ще інші питання, то звертайтеся просто, а я послужу вам порадою, а коли виникне потреба, то й допомогою», — підсумував Отаман.

Цього вечора, після смачної вечері й чарки, ми довго сиділи й обговорювали різні справи та все до деталей, щоб не було сумнівів та щоб робота успішно просувалася з самого початку. По цьому мене спрямували на нічний відпочинок, а Отаман далі продовжував розмови з керівником штабу бригади полковником Доллудом.

Незважаючи на втому через дві недоспані ночі, я спав дуже мало, поринаючи думками у завтрашній день — планував програму.