Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

показали, що сил служебників і сторожі недостатньо для оборони замку й міста, на випадок якщо ворог нападе зненацька (а саме так діяли легкі й швидкі чамбули кримців). Тому литовський уряд намагався посилити гарнізони за допомогою шляхетських загонів Київщини. Наприклад, чорнобильські зем’яни були зобов’язані перебувати при воєводі «в Києві в час неспокійний. Крім того, на Київщині періодично стояли застави. Причому, якщо у 1522 р. застава налічувала близько 337 коней і складалася з почтів окремих панів і дворян, то у 1530 чи 1533 р. по півроку стояли відмобілізовані ополчення всіх українських областей ВКЛ.

Створення застав із земськими вояками було спробою удосконалити стару систему військової служби, але час вимагав кардинально нового типу вояків, не прив’язаних до місцевості й готових служити тільки за гроші (мається на увазі наймане жовнірство: кінні — панцирні й гусари, піші — драби). Узагалі, перехід від ополчень до найманих військ відбувався на зламі XV–XVI ст. в усіх європейських країнах. Не стало винятком і ВКЛ. Тут ще у 1490-х рр. за розпорядженням великого князя Олександра було найнято у Польщі, Моравії та Сілезії кілька сот жовнірів. Уже у 1507–1509 рр. у Києві стояли роти найманців. Ймовірно, і в інші роки у Києві вже більш-менш постійно стояли жовнірські роти. Так, на початку 1520 р. Сигізмунд І послав київським служебним «тисячу вісімсот золотих: половину готовими пенязями, половину сукнами; а на жито у Київ двісті кіп грошей». Щоправда, наприкінці того ж року у Києві було не більше 30 жовнірів. Саме з 1520-х рр. присутність жовнірів на Київщині стає постійною.

Техніка набору цих служебних хоча й базувалася на найманій основі, проте мала деякі відмінності. Спочатку уряд звертався до ротмістрів, як правило іноземців, які являли собою прототип професійних офіцерів. Останні за отримані гроші наймали у свої роти вояків і приводили їх до держави. Специфікою кінних хоругв було те, що вояки, яких набирав ротмістр, були шляхтичами і називалися товаришами. Кожен з цих товаришів утримував за власний кошт певну кількість озброєних пахолків. Наприклад, у 1536 р. товариші київської роти скаржилися на канівців, що ті відібрали у їхніх пахолків ручниці й мечі. Як правило, рахують в середньому на одного шляхтича 2–3 пахолка. Кожен товариш кінної хоругви отримував 5 кіп грошей на рік.

Як уже зазначалося, основним місцем на українських землях, де стояли роти жовнірів, був Київ. Наприклад, у 1521 р. до Києва було послано 300 найманих драбів. А у 1524 р. ротмістр Мислимицький привів до Києва «почт людей». 1529 р. з Кракова до Вільно було відправлено 11 кінних і 10 піших рот загальною кількістю 4064 вояків (не враховуючи пахолків). Недоліком іноземних найманців була їхня байдужість до становища територій, де вони стояли. До того ж найм жовнірів у Польщі й приведення їх до ВКЛ вимагали багато часу і зайвих витрат. Аби уникнути пограбувань та мародерства на шляху руху найманців, уряд змушений був регламентувати ціни на продукти для цих жовнірів.

Бачачи ці незручності, у Вільно вирішили, що зручніше й вигідніше буде набирати місцевих українських шляхтичів. Так, 1521 р. Андрій Немирович, київський воєвода, «зобов’язався утримувати двісті коней… місцевих людей Киян, Овручан…». У 1529 р. Василій Тишкевич набрав кінну роту для Києва, вояки якої, за словами Сигізмунда І, «чималий пожиток і послуги, перебуваючи там (у Києві), нам учинили».

Крім найму окремих рот, уряд практикував утримання на кордоні дворян «на пенезях». Коли вперше уряд спробував це зробити, нам поки що не відомо. Охманський писав, що це сталося наприкінці 1522 р., хоча, можливо, і безрезультатно. Проте за 1520 р. маємо наказ короля Панам-Ради ВКЛ: «Тисячю коней і дворян на пенязі прийняти і по українним замкам розложити там, де їх м(и)л(о)сті» вирішать за потрібне». Узимку 1523–1524 рр. Литовська держава розмістила по «українним замкам» дві тисячі кінних дворян. Тоді ж, окрім дворян, на державну службу було найнято і «малий почот козаків». Дії цих вояків справили на короля таке враження, що він запропонував Панам-Ради ВКЛ збільшити кількість козаків на кордоні до двох, а дворян — до трьох тисяч чоловік. Щоправда, внутрішньоусобна війна у Криму дала змогу уряду уникнути цього нового набору вояків, так що у 1527 р. одна з найбільших битв на кордоні між військами ВКЛ і Кримського ханату була виграна силами земського ополчення з українських земель. 1529 р. було вирішено розташувати на Київщині чотиритисячне кінне військо. У листопаді наступного року це принесло свої плоди, коли «пеняжні люди» разом з київським ополченням розгромили татарське військо.

У цілому, жовніри позитивно впливали на моральний дух інших вояків і місцевого населення своїм професіоналізмом і стійкістю в бою. Так, 1545 р. мешканці Брацлава просили уряд прислати до них найманців. Житомирці в тому ж році запропонували уряду, аби їм видавали гроші з державного скарбу для найму «особливого почту» вояків. Крім професійних якостей, місцеві мешканці бачили, як на нашу думку, ту силу, яка постійно є на службі, це, в свою чергу, давало змогу менше часу витрачати на особисту службу. Пересічний мешканець того ж Житомира чи Брацлава почувався більш спокійно, працюючи десь у полі чи в уходах, знаючи, що домівка перебуває під надійною охороною. Адже той же Брацлав був захоплений татарами тому, що староста зі слугами від’їхав у справах, населення розійшлося на різні роботи по околицях, а драбів, не дивлячись на кількарічні прохання, не було.

Складовою і необхідною частиною оборони України-Русі було несення сторожової служби і здобуття розвідувальної інформації з ворожого табору. Вище вже описувалася специфіка набору й утримання сторожі. Тепер слід визначити коло її обов’язків. Основним, найповнішим джерелом для цього є на сьогодні реєстри українських міст 1545 і 1552 рр., завдяки яким можна виокремити три рівня сторожової служби: замкова, острогова і польова. Сама назва замкової сторожі дає зрозуміти її призначення. Служба сторожів (інші назви кликуни і башники) полягала у безпосередній охороні фортеці й наданні господарських послуг. Господарські повинності припадали тільки на день і включали доставку води, дров, прибирання ровів тощо. Проте в деяких замках, як, наприклад, у Вінниці чи Овручі, роботи по господарству були відсутні.

Охорона укріплень поділялася на нічну і денну. В основу нічної служби було покладено так зване «кликання», згідно з яким охорона повинна була патрулювати вздовж фортечного муру, «по бланках ходячи», і стояти «на вежах». Удень же сторожа (а в Києві біля Ротмістрових воріт ще й драби) мала охороняти ворота. Щоправда, з часом у багатьох містах денна служба сторожі повністю переводилася на господарські роботи.

Що стосується охорони острогу, то вона була подібна до замкової, з тією різницею, що господарське навантаження на неї було набагато меншим. Навіть у тих випадках, коли замкова сторожа вдень не несла охорони, острогова обов’язково пильнувала ворота, і основна увага при цьому приділялася тим, що розташовані з боку поля. Польова сторожа мала періодичний характер і проводилася у вигляді кінних пікетів. Відстань від міста, на яку виставлялася дана охорона, коливалася від 1 до 30 миль. Як правило, ці пости ставилися на чітко визначених місцях, але